logo
Екзаменаційний білет - копия

Види ділового спілкування

ВИДИ І ФОРМИ СПІЛКУВАННЯ

Багатоманітність функцій спілкування, беззаперечно, породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими ознаками:

1.За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

2.За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

3.За темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософ­ське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

4.За метою: ділове і розважальне.

5. За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

6. За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне.

7. За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосун­ки, що опосередковуються соціальними професійними ролями {начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).

8.За тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї), періодичне (кіль­каразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), дов­готривале (із друзями).

9. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (спів­розмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

10.За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (вста­новлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових сто­сунків - лікар - пацієнт).

11.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефек­том: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральнне (міжособистісні контак­ти не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

12. За додержанням норм - нормативне (відповідно до літератур­них норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне. За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування. Ми скористаємося тією класифікацією, в основу якої покладено орга­нізаційний аспект професійної взаємодії. Згідно з цією класифікацією виокремлюють такі форми спілкування:

Екзаменаційний Білет №6

  1. Становлення документознавства в вищій школі.

Передумови для розвитку документознавства в майбутньому створюються ще у період сталінізму. На початку 1930-х рр. у Москві відкривають державний історико-архівний інститут МДІАІ, покликаний готувати фахівців вищої кваліфікації для роботи в державних архівах, а потім і працівників державного діловодства. У МДІАІ почалося викладання навчального курсу Загальне діловодство первісно в рамках навчальної дисципліни Теорія і практика архівної справи, а з 1942 р. був уведений самостійний курс Історія й організація діловодства в СРСР. У 1943 р. уперше зявився і сам термін документознавство.

Увага до теоретичних проблем документознавства особливо підсилилася в звязку з розробкою і впровадженням Єдиної державної системи діловодства ЄДСД, а також у процесі створення інформаційної бази автоматизованої системи управління АСУ. Для цих цілей у 1966 р. був створений Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства й архівної справи ВНДІДАС. Саме в ті роки зявилися перші спеціальні теоретичні роботи, присвячені зясуванню обєкта документознавства і його задач.

Т.ч., починаючи з 1960-х років, у нашій країні визначилися два основних центри, які активно й ефективно вели наукові дослідження в області документознавства — це МДІАІ, де в 1964 р. був створений факультет державного діловодства, і ВНДІДАС.

До середини 1990-х років для вищої школи України характерна відсутність практики підготовки фахівців із документознавства та інформаційної діяльності. В цей час розробляються перші навчальні плани та навчально-методичні видання, у т.ч. і підручник Н.М. Кушнаренко.

У 2003-2004 рр. у Міністерстві освіти і науки України було утворено робочу групу розробників державного стандарту, до складу якої увійшли відомі науковці, досвідчені педагоги — М.С. Слободяник, Н.М. Кушнаренко, С.Г. Кулешов, Т.В. Нікітіна і т.д.

Результатом співпраці документознавців-теоретиків і практиків організації й забезпечення навчального процесу стало затвердження Державного стандарту вищої освіти України зі спеціальності Документознавство та інформаційна діяльність 2004, який унормував у державному масштабі підготовку фахівців з аналізованої спеціальності, продемонструвавши належний рівень професіоналізму розробників, інформованості про реальний стан справ й усвідомлення важливості ухвалення безпомилкового рішення щодо життєздатності тих чи інших ухвал, які формують політику у цій сфері.

Сьогодні спостерігається суттєва модернізація навчальних планів підготовки фахівців

якщо на початку 2000-х років Одеський національний політехнічний університет гуманітарний факультет забезпечував документно-комунікативну підготовку студентів, Харківська державна академія культури ХДАК — інформаційні технології оброблення інформації,інформаційний пошук та аналітику, Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу — аналітична інформаційна діяльність, Київський національний університет культури і мистецтв КНУКіМ — документознавство як науки та сфери документально-комунікаційної діяльності, інформаційні технології, то наприкінці 2000-х років ситуація суттєво змінилася. Це сталося, по-перше, завдяки впровадженню освітнього стандарту, ширшої реалізації основних засад кредитно-модульної системи організації навчального процесу згідно з вимогами Булонської конвенції, що призвело до зміцнення блоків професійних дисциплін, по-друге, більшою зрілістю самого напряму підготовки, який налічує півторадесятирічний досвід апробації, по-третє, новою редакцією Національного класифікатора України ДК 003-2005 Класифікатор професій, який зафіксував ряд позицій, що відповідають напряму підготовки Документознавство та інформаційна діяльність.

  1. Організація інформаційно-аналітичного забезпечення потреб споживачів

Інформаційно-аналітичне забезпечення – це процес створення оптимальних умов задля задоволення інформаційних потреб та реалізації посадових обов'язків органів державної влади   на основі формування та використання інформаційних ресурсів. Метою інформаційно-аналітичного забезпечення державних органів виконавчої влади є створення умов для прийняття ефективних державних управлінських рішень [1].

Термін "інформаційно-аналітичне забезпечення" становлять два взаємопов’язані елементи, а саме:

- інформаційний – відносно самостійної діяльності спеціально підготовлених фахівців, зайнятих пошуком, відбором, обробкою, накопиченням, узагальненням і збереженням інформаційних одиниць (перший етап  процесу інформаційно-аналітичного забезпечення у системі управління будь-якого механізму);

- аналітичний – як похідний другий етап процесу інформаційно-аналітичного забезпечення у системі управління будь-якого механізму: виробництво спеціально підготовленими фахівцями на підставі наявних інформаційних одиниць і складних розумових процесів нового знання щодо явища або події, що вивчається [1].

Систему інформаційного – аналітичного забезпечення  управління слід визначити  як  взаємозалежну  та  відповідним  чином  сформовану  сукупність організаційних,  організаційно-правових,  інформаційних,  методичних, програмно-технологічних  компонентів,  що  забезпечує  необхідну  якість прийнятих  управлінських  рішень  за  рахунок  раціонального  використання інформаційних ресурсів та інформаційних технологій. З поєднанням принципів проблемної орієнтації та програмно-цільової установки як відносно тематики інформаційного  забезпечення,  так  і  відносно  вибірковості  підготовки інформації  та  доведення  її  до  керівників  відповідно  до  їх  місця  в  системі управління та основних функціональних обов'язків. 

Інформаційно-аналітична діяльність – це  особливий  напрям  інформаційної діяльності,  пов'язаний  з  виявленням,  опрацюванням,  збереженням  та поширенням  інформації  переважно  у  сфері  управлінської,  політичної  та економічної діяльності. 

Необхідність  інформаційно-аналітичних  досліджень  обумовлена  не тільки  наявністю  інформаційних  бар'єрів,  які  перешкоджають  одержанню потрібної інформації, а й дефіцитом часу в діяльності споживача інформації. Дефіцит  часу  суб'єктів  управління  як  споживача  інформації  потребує перекладання  на  спеціальну  інформаційну  службу  завдань  постійного слідкування за інформацією щодо визначених інформаційних потреб,  витягу необхідних інформативних фрагментів з усього масиву інформації, аналітико-синтетичного  перетворення  вихідної  інформації  у  відповідності  до  потреб споживача.  Виконання  цих  завдань  потребує  створення  системи інформаційного  забезпечення  споживачів  інформації,  в  якій  вони виступатимуть  визначальним  чинником  під  час  підготовки  інформаційно-аналітичних документів [2, с. 40].

Інформаційно-аналітичним забезпеченням органів державної влади на рівні регіону  займається  управління  з  питань  внутрішньої  політики   облдержадміністрації (далі –Управління). Відповідно до положення про Управління [3] основними  його завданнями є: 

- аналіз  і  прогнозування  суспільно-політичних  процесів  в  області;

сприяння  органам  виконавчої  влади  у  розвитку  їх  зв'язків  з  політичними партіями, громадськими організаціями;

- інформаційно-аналітичне забезпечення здійснення внутрішньої політики держави в області. 

Загальний рівень інформатизації аналітичної діяльності органів виконавчої влади в сучасній Україні потребує нагального вирішення проблеми створення чи їх суттєвої модернізації. Недостатнє оснащення органів виконавчої влади програмно-апаратними засобами, відсутність скоординованої системи показників та затверджених методик їх розрахунку не дозволяють прозоро відслідковувати узгодженість та несуперечність цілей, що ставляться на всіх рівнях управління, контролювати їх додержання та приймати рішення щодо забезпечення їх досягнення. До цього ж треба додати відсутність розвиненої аналітичної бази, систематизованого і вичерпного інформаційного фонду з потужним довідковим апаратом, мереж телекомунікацій, що дозволяють використовувати фонди зовнішніх організацій. Обмеженим є використання сучасних  інформаційно-пошукових систем [5; 6].

Елементами інформаційно-аналітичної системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування повинні бути бази даних необхідної інформації, системи зв’язку та передачі даних, системи обробки даних, автоматизовані робочі місця державних службовців. Первинними елементами інформаційно-аналітичної системи є периферійні об’єктно-спеціалізовані автоматизовані інформаційні підсистеми, елементами кожної з яких є комплекси технічних засобів, до яких входить обчислювальна техніка, системне і спеціальне програмне забезпечення, колективи відповідних спеціалістів. Для розв’язання слабо структурованих завдань повинні бути розроблені окремі спеціалізовані експертні системи, які б сприяли пошуку, генерації та відбору найбільш вдалих управлінських рішень.

  1. Проблема визначення мовної на сучасному етапі. Типи мовних норм.

Проблема мовної норми – одна з найактуальніших і найскладніших проблем сучасної лінгвістичної науки. Не зважаючи на те, що їй присвячено величезну кількість праць, тут є ще багато суперечливого, а то й зовсім недослідженого. Тільки в поодиноких роботах, та й то здебільшого принагідно, висловлюються ті чи інші думки, зауваження з приводу мовної (мовленнєвої) інтенсифікованої виразності, яка виникає внаслідок свідомого, стилістично заданого відхилення автора (мовця) від кодифікованої літературної норми .

Аналізуючи експресивні явища сучасної української мови, які постають на ґрунті її нормативності, виходимо з того, що:

Мовна норма – це система обов’язкових реалізацій, прийнятих у мовленнєвій практиці даного суспільства на даному етапі його історичного (культурного) розвитку, або іншими словами, це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою, це сукупність найбільш придатних для комунікативних цілей мовних засобів, що ним користується мовне суспільство.

Оскільки лінгвальна діяльність проявляється у різних формах і на різних рівнях, то й мовні норми бувають різних видів і типів. По-перше, є норми місцевих (територіальних) та соціальних діалектів. Норми літературної мови (літературні норми) – це “сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлюваних ним як правильні і зразкові” [3,7]. Літературні норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, такі реалізації, що закріплені в кращих зразках мовотворчості і яким віддає перевагу освічена частина суспільства; вони є ідеалізованим втіленням того загального, що вважається обов’язковим у незліченних конкретних актах мовленнєвої комунікації поміж окремими індивідуумами [5,11].

Норми діалектів (діалектні норми) – це також історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, але такі реалізації, які закріплені в територіально або соціально обмеженій мовленнєвій практиці. Носій певного діалекту завжди має конкретні уявлення (здебільшого суб’єктивні) про деякі особливості свого мовлення, що сприймаються ним на літературному або інодіалектному тлі, як норми цього мовлення. Діалектні норми – це “природні” норми, вони складаються стихійно і коригуються лише інтуїтивними уявленнями мовців про правильне і неправильне в даному діалекті; вони, на відміну від літературних норм, характеризуються ослабленою імперативністю та недостатньою усвідомленістю, меншою функціональною і стилістичною диференціацією, більшою проникністю і надлишковою варіантністю.

По-друге, є норми різних рівнів мовної системи, тобто норми лексичні, фразеологічні, словотворчі, фонетичні (акцентологічні, орфоепічні) та граматичні (морфологічні й синтаксичні). Ці норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, що закріплені мовленнєвою практикою в ієрархічних ярусах даної мови. По-третє, є норми стильові, міжстильові та стилістичні.

Поняття норми — не лише мовної — за своєю природою прагматичне і відносне, проте аж ніяк не довільне і не суб'єктивне. Норми створюються людьми, однак вони формуються на підставі реальних суспільних законів.

На сьогодні всі наукові дослідження газетної мови виходять з функціональної своєрідності газетно-публіцистичного стилю, яка полягає в діалектичній єдності двох функцій – впливу та повідомлення. Водночас, хоча в різних жанрах публіцистики логічний та емоційно-експресивний елементи мають бути взаємно зрівноважені, на сучасному етапі газетної комунікації посилюється експресивна функція. У мові газети дедалі частіше вживається поряд із розмовно-літературною лексикою і розмовно-нелітературна: просторічна, в тому числі вульгарна, жаргонна, діалектна, лексика позанормативних запозичень, фразеологічні одиниці, що мають яскраво виражений зниженорозмовний, лайливий, грубий, вульгарний характер, отже досить виразну експресію.

Функціонально-стилістичні норми виявляються на всіх рівнях мови, проте найочевиднішими вони є на рівні лексики і фразеології, оскільки лексичні і фразеологічні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й уживаються за межами цих стилів). Використання їх поза межами стилю може бути стилістично виправданим і ґрунтується саме на тому, що читач відчує і правильно зрозуміє причину відступу від норми (пошлемося тут на загальновідомі слова Л.В.Щерби: „коли чуття норми виховане у людини, саме тоді вона починає відчувати усю чарівність обґрунтованих відступів від неї...”). У художніх текстах такі відступи від норми — одна з ознак стилю. Для мови газети вони сприймаються як обґрунтовані й доречні лише в тих жанрах, які за всім комплексом своїх мовних параметрів наближаються до художнього мовлення (нарис, фейлетон, політичний памфлет та ін.).

Екзаменаційний білет №7

  1. Керування документаційними процесами за кордоном.

Витоки технологій керування документацією можна відстежити у США, починаючи з 1880-х рр., проте перші колективні розробки тематичної проблематики датуються початком XX ст.Значну роль у вирішенні проблеми керування документацією відіграла Комісія з дослідження невиробничих втрат у промисловості (т.зв. Комісія Гувера), створення якої було продиктовано необхідністю упорядкування інформаційних ресурсів у вигляді документів, скорочення ємності роботи з ними в держав них, муніципальних установах.

Із 1930-х років розпочинається новий етап розвитку керування документацією. Це було зумовлено зростанням обсягів документних потоків. Для раціонального їх структурування й упорядкування потребувалося спеціальне відомство. Від початку цією проблемою опікувався Національний архів США у структурі якого було організовано відділ керування документацією. 1934 р. відділ розробив принципи і методи роботи з документа ми для всіх федеральних відомств. Теоретичні напрацювання Комісії Гувера та інших інституцій було покладено в основу Закону про керування федеральними документами (1950), який, у свою чергу, став правовою базою для розроблення Закону про Національний архів США (1984)4 і Закону про скорочення обсягів роботи з документами (1980, 1989). Закон США про керування федеральними документами 1950 р. установлював відповідальність за організацію роботи з урядовими документами, поклавши її на Національний архів США та установи, що створюють документи.

Згідно з вимогами Закону були відкриті центри документації для тимчасового зберігання службових документів, які втратили оперативне значення. Закон зобов'язував урядові установи розробляти та впроваджувати чітку програму реалізації керування документацією. Розуміння необхідності упорядкування сфери керування документацією привело до прийняття законів і в інших країнах. Укажемо на типовість проблем керування документацією, інформацією в країнах світу, що позначилося на змісті тематичних нормативних документів. Найбільша кількість законів у цій сфері прийнята в країнах із високим рівнем розвитку економіки (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Норвегія, Швеція, Данія, Австралія та ін.). Ці акти встановлюють правові норми створення та функціонування різних видів документації, зокрема банківської, фінансової, комерційної, зовнішньоторговельної і т.д., у традиційному й електронному вигляді. Правові норми, що стосуються організації загального діловодства, як правило, є складовою різних законів (кодексів) або державних (урядових) програм чи систем, а також національних стандартів.

Так, у Німеччині норми загального діловодства викладено в Законі про загальні правила роботи федеральних міністерств, Великій Британії - Земельному кодексі, Урядовій програмі з керування документацією. Зміцнення нормативно-правової сфери забезпечення керування документацією сприяє унормуванню процесів створення документів, документообігу, раціоналізації експертизи - цінності документів та організації їх зберігання. Теоретичні та організаційні засади КД, сформовані у 1950 - першій половині 1960-х рр., стали основою для його подальшого розвитку. Впровадження електронно-обчислювальних машин (із другої половини 1960-х рр.) сприяло серйозним змінам форми та змісту процесів керування документацією.

Особливу увагу було звернуто на кінцевий етап "життєвого циклу документа", пов'язаний із визначенням складу документів, які підлягають передаванню до архіву, методикою їх зберігання, а також практику дослідження документів, створених за допомогою ЕОМ. Це продукувало започаткування спеціальних програм із керування електронною документацією, призначених для розроблення методів вивчення нових видів документів, їх систематизації, формування умов і визначення строків зберігання. Першими розробниками та провідниками відповідних програм стали національні архіви США та Канади. На початку 1970-х рр. 4. Згідно з Законом про Національний архів США сформовано федеральне відомство під назвою «Національний архів та керування документацією», яке виступає у межах країни координаційним органом архівної справи та КД.Національний архів США розробив один із перших федеральних переліків типових "машинозчитуваних" (електронних) документів General records Schedule № 20, який визначив ті види документів, що мали передаватися до архівної установи на постійне зберігання.

Наприкінці 1970-х - на початку 1980-х рр. посилено студіюються питання, пов'язані з інтеграцією у системи керування документацією документів на нетрадиційних носіях, у т.ч. й електронних, з метою об'єднати різні джерела документної інформації в єдину мережу, організувати документи з відмінними носіями в межах єдиної класифікаційної схеми, усунути дублювання документних потоків, уніфікувати прийоми роботи з документами. На рубежі наступних десятиліть XX ст. з'являються стандарти 180 серії 9000. Серед вимог 180 9000 значна увага приділяється правильній організації діловодства та створенню і підтримці внутрішніх нормативних документів, скрупульозному документуванню всіх виробничих і ділових процесів, в основу яких покладено класичну концепцію "життєвого циклу" документа. Проте стандарти 180 серії 9000 окреслили лише загальні вимоги до діловодства та організації документообігу в системі якості. Останнім часом, у зв'язку з поширенням новітніх інформаційних технологій, переосмисленням можливостей інформаційного менеджменту в умовах масштабної інформатизації суспільства, було переглянуто концептуальні положення керування документацією.

Першим, хто розробив національний стандарт із керування документацією за нових умов побутування інформації, став Національний архів Австралії (НАА). Ще 1995 р. НАА видав методичний посібник "Керування електронними документами", а 1997 р. - "Керування повідомленнями електронної пошти як документами". 2000 р.

Національний архів Австралії оголосив про приймання електронних документів державних органів і приступив до формування відповідної технологічної інфраструктури, розроблення процедурних вимог передання документів на зберігання в архів. Національний архів Австралії є активним учасником діяльності "електронного уряду". Ним розроблено державний стандарт метаданих АGLS, тезаурус інтерактивних функцій австралійських державних закладів АGIFT. Плідна співпраця з Національною бібліотекою Австралії, Австралійським товариством архівістів, Австралійською асоціацією керуючих документацією сприяла розробленню концепції керування веб-документацією, у т.ч. архівування сайтів, збереження мережевих публікацій. Суть керування документацією в австралійській моделі чітко відображено в абревіатурі САБ88, що включає назви п'яти основних функцій із забезпечення ефективної роботи з документами: контроль (Соntrоl), доступ (Ассеss), розміщення (Disposal), зберігання (Storage), підтримка (Sustain). Важливим явищем конституювання керування документацією стало відкриття окремих (або у складі) спеціалізованих науково-освітніх інституцій. Так, ще з 1950-1970-х рр. в австралійських університетах існують спеціалізовані програми з керування документацією. Нині австралійські професійні освітні про грами з КД - одні з найкращих у світі, більшість із яких доступна для дистанційного навчання. Особливо слід поцінувати наукову й освітню діяльність Школи інформаційного менеджменту, Університету Монаш.

Від 1975 р. веде відлік існування Асоціація керуючих документацією та адміністраторів (АRМА) (США, 1975), яка давно за географією діяльності є міжнародною. Неабияке значення Асоціація приділяє освітньому напрямку у сфері КД. При Асоціації функціонує Інститут дипломованих керуючих документа цією.

Не менш популярними серед фахівців керування документацією є споріднені тематично до них часописи "Information and Records management ", "Аmeriсаn Archivist", більшість публікацій яких присвячена правовим, нормативно-правовим, технологічним проблемам роботи з документацією, соціальним аспектам її організації, освітнім програмам у галузі керування документацією.

У 2004 р. асамблея Міжнародної ради архівів визначила освіту та постійне професійне навчання архівістів і фахівців у сфері керування документацією пріоритетним завданням. Комітет професійної підготовки МРА зініціював розроблення про грам співробітництва в освітній галузі КД із DLM EEIG (Dokument Lifecycle Management Eropean Economic Interest Group), АРМА International, відомими архівними школами та ін. установами, організаціями, націленими, у першу чергу, на опанування новітніх, інформаційних технологій.

  1. Джерела комплектування державних архівів.

Комплектування державного архіву - це систематичне, цілеспрямоване і планомірне поповнення його складу документами НЛФ відповідно до його профілю. Безпосередня організація комплектування архіву починається з визначення джерел комплектування - юридичних і фізичних осіб, які є утворювачами і/або власниками документів Н АФ (або віднесених до НАФ), що підлягають подальшому передаванню на постійне державне зберігання на правах державної власності в обов'язковому порядку або на підставі угоди. Для цього укладаються списки установ (незалежно від форми їх власності), що функціонують в зоні його комплектування і у своїй діяльності утворюють або не утворюють документи, що підлягають віднесенню до НАФ. Такі списки поділяються на список установ-джерел формування НАФ і список установ, що не підлягають внесенню до джерел комплектування (список № 2).

На підставі списку установ-джерел формування НАФ укладається список джерел комплектування - складений відповідно до профілю архіву перелік установ, що функціонують в зоні його комплектування і зобов'язані передавати на державне зберігання до архівів у визначені строки на підставі вимог чинного законодавства чи угод між власником і архівом документи НАФ або такі, що підлягають внесенню до нього (список № 1).

На державне зберігання документи НАФ передають органи державної влади, органи місцевого самоврядування, державні і комунальні підприємства, установи і організації, віднесені до джерел комплектування архіву. Склад недержавних установ - джерел комплектування архіву визначається архівами спільно з власниками після укладання відповідних угод про передавання документів на правах державної власності.

Державні архіви ведуть систематичну роботу щодо уточнення списків установ-джерел комплектування. Підставами для внесення уточнень і змін до списків установ та їх перескладання є вказівки Держкомархіву, рішення експертних комісій відповідного державного архіву; створення або ліквідація окремих установ, зміна функцій або масштабу їх діяльності, зміна підпорядкування установ; перехід установи під контроль іншого державного архіву; зміна порядку комплектування державного архіву документами даної установи.

Водночас державні архіви здійснюють заходи щодо виявлення джерел поповнення НАФ та комплектування документами архівної україніки. Державний архів веде допоміжні списки джерел такого комплектування (фондоутворювачів, власників, їхніх адрес, адрес зберігання документів), формує наглядові справи, укладає картки централізованого державного обліку документів архівної україніки.

Організацію комплектування здійснюють безпосередньо державні архіви. На Держкомархів покладено функції контролю щодо цієї роботи. Такі само функції мають державні архіви областей щодо своїх відділів, районних та міських державних архівів[8, c. 42-44].

Документи установ - джерел комплектування приймаються на зберігання до державних архівів у двох формах: повній та вибірковій. Повна форма приймання передбачає приймання всіх цінних документів від одного фондоутворювача. Вибіркова форма передбачає приймання всіх цінних документів від окремих фондоутворювачів певного виду - джерел комплектування групового вибіркового приймання; або частину цінних документів (інформація яких не повторюється в документах інших установ) від конкретного фондоутворювача-джерела комплектування повидового вибіркового приймання. Для документів особового походження повна і вибіркова форма приймання застосовується з урахуванням критерію значущості особи-фондоутворювача.

Державні установи - джерела комплектування тимчасово зберігають документи НАФ у своїх архівних підрозділах. Приймання документів НАФ від державних установ - джерел комплектування здійснюється після закінчення таких строків:

• документи Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Центральної Виборчої Комісії, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, Генеральної прокуратури України, Центральної виборчої комісії, Рахункової палати України, Національного банку України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та безпосередньо підпорядкованих їм організацій - 15 років;

• документи Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад і державних адміністрацій та підпорядкованих їм організацій, обласних судів і прокуратур - 10 років;

• документи районних рад і державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та підпорядкованих їм організацій, районних і міських судів і прокуратур, а також сільськогосподарських підприємств - 5 років;

• записи актів громадянського стану, документи з особового складу, записи нотаріальних дій і судові справи, господарські книги - 75 років;

• науково-технічна документація - 25 років;

• аудіовізуальні документи, що створюються як продукт цільової виробничої діяльності установ - 3 роки після закінчення копіювання;

• електронні документи, що створюються як продукт цільової виробничої діяльності установ - 5 років;

• аудіовізуальні та електронні документи, що входять до складу управлінської документації, - впродовж строків, передбачених для зберігання управлінської документації в архівних підрозділах відповідних фондоутворювачів;

• аудіовізуальні та електронні документи, що входять до складу науково-технічної документації, - впродовж строків, передбачених для науково-технічної документації.

Документи недержавних установ - джерел комплектування впродовж строків тимчасового зберігання зберігаються в архівних підрозділах власників або в державних архівах на підставі угод з власниками. Документи, що зберігаються архівних підрозділах власників - суб'єктів підприємницької діяльності, передаються до державних архівів після закінчення строків тимчасового зберігання, документи громадських об'єднань і релігійних організацій - щорічно або в строки, визначені угодами.

  1. Патентний документ : історія, загальна характеристика.

Патентний документ містить інформацію про результати науково-технічної діяльності, заявлених чи признаних в якості об'єктів промислового майна, і про права власників на винахід.

Патентна документація - це сукупність первинних і вторинних документів, складених у відповідності з патентним законодавством і встановлюючих офіціальне визнання наявності винаходів, промислових зразків і корисних моделей. Патентний документ підпорядковується юридичній охороні держави, підтверджується висновками державної експертизи і не може містити неперевірених даних.

Патентна документація представлена описами винаходів, документацією про промислові зразки, корисних моделей і товарних знаків.

Патентна документація являється об'єктом вивчення патентознавства.

Патент (лат. рatens - посвідчення, грамота) - документ, що встановлює офіційне визнання чогось винаходом і право винахідника на нього. Крім цього, це документ на право займатися торгівлею чи промислом.

Патент дає право винахіднику чи його спадкоємцю на розпорядження винаходом. Це означає, що власник патенту сам вирішує питання про те, як поводитися з винаходом: продати його чи видати ліцензію на його використання, або ж не робити ні того, ні іншого.

Патент видається державним патентним відомством, і його діяльність розповсюджується по території тієї держави, де виданий патент. Строк дії патенту встановлюється національним патентним законодавством (приблизно 15-20 років).

Історія привілей сягає глибоко корінням. В Давній Греції існував звичай, за яким повар, який виготовив нове оригінальне блюдо, оцінене співгромадянами, отримував виняткове право на його приготування протягом року.

Відомо, що в 1236 році один із жителів Бордо отримав у Франції привілею на спосіб виготовлення шерстяного одягу за фламандським зразком на 15 років, підтверджену внаслідок в Англії і Саксонії. В середині століття в державах Західної Європи патентом називали документ по присвоєнні чину, звання, вченої степені.

В 1787 році в США прийнятий закон про патенти і в 1790 році вперше виданий патент. У Франції патентний закон прийнятий в 1791 році, в Німеччині - в 1877 році. Перший опис винаходів був опублікований в 1617 році у Великобританії, в 1791 році - у Франції; в 1792 році - В Німеччині. Історично в кожній державі склались свої національні системи класифікації винаходів, отримавши розповсюдження в XIX столітті в США, Великобританії, Німеччини, Японії та ін. Зараз всі держави світу поряд з національними використовують Міжнародну класифікацію винаходів (МКВ). Існують Міжнародна класифікація промислових зразків (МКПЗ) і Міжнародна класифікація товарних знаків та послуг (МКТП).

30 червня 1919 року Декретом „Положення про винаходи” в СРСР була встановлена охорона винаходів на нових принципах організації праці: передача і закріплення за державою права використання винаходу в середині держави, патентування його за кордоном, передача іншим державам і підприємствам. Винахідливою справою в державі починає займатись створений в 1918 році Комітет по справах винаходів та вдосконалення. В радянські часи свідчення про винаходи почали опубліковуватись з 1924 року у „Вестнике комитета по делам изобретений” і „Сводах патентов на изобретения, выданые в СССР”. В зміненому виді „Вестник...” існує до наших днів під назвою „Изобретения. Заявки и патенты”.

В 1955 році організований Комітет по справам винаходів і відкритий, здійснюючий загальне керівництво розвитком винахідництва, раціоналізації і патентної справи в СРСР. Зараз його спадкоємцем являється патентне відомство Росії (Роспатент), яке продовжує репертуар Всесоюзного патентного відомства. Роспатент видає з 1994 року офіційний бюлетень „Изобретения. Заявки и патенты”, а також бюлетні „Полезыне модели. Промышленные образцы” і „Товарные знаки. Знаки обслуживания. Найменование мест происхождение товаров”.

Патентна система в Україні почала функціонувати з 18 вересня з 1992 року, після введення в дію „Тимчасового положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні”. З цією ціллю створено державне патентне відомство - Держпатент України. З 1993 року виходить офіційне видання цього національного відомства - бюлетень „Промислова власність. Винаходи. Промислові зразки. Знаки обслуговування. Сорти рослин”. Він містить офіційне повідомлення і нормативні акти, свідчення про видачу патентів і свідоцтв виноходів, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування.

Перші патенти України на виготовлення були видані в грудні 1992 року, а з червня 1994 року почалась видача охоронних документів на промислові зразки і знаки для товарів та послуг.

Екзаменаційний білет №8

  1. Управлінське документознавство як наука на навчальна дисципліна.

Історичні передумови розвитку документознавства почали складатися ще в ХІХ ст.. — 1 пол. ХХ ст..

Фактами, що засвідчили вимальовування обрисів нової науки, стали праці М.Л. Магницького, М.В.Варадінова, В.О.Вельбрехта та ін, у яких розглядаються результати практичного діловодства, розробляються початки його теорії.

Початок формування теоретичних основ документознавства у працях К.Г.Мітяєва. Документознавство як окремий науковий напрямок дослідження, виникло у межах радянського архівознавства, а історично цей напрямок був повязаний з працями ХІХ-І пол. XX ст., присвяченими проблемам організації діловодства. У 1940-х рр. в Московському державному історико-архівному інституті МДІАІ К.Г.Мітяєвим викладався навчальний курс Теорія і практика архівної справи, розділом якого було Загальне документознавство.

документи стали аналізуватися як обєкти оперативної дії відповідно до їхньої основної соціальної Функції, заради виконання якої були створені. К.Г.Мітяєв вважав, що стимулом розвитку документознавства стала розпочата з 1960р. Підготовка в МДІАІ організаторів державного діловодства, яким з 1963 р. читався курс Загальне документознавство. Актуалізацію документознавства цей вчений повязував також з розробленням та реалізацією з 1965 р. Єдиної державної системи діловодства. Найбільше вчення для формування документознавства як наукової дисципліни публікація в 1964 р. у Вопросах архивоведения статті КТ.Мітяєва Документознавство, його завдання і перспективи розвитку.

Цей дослідник визначає документознавство як наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ обєктивної дійсності і створені в результаті документування окремі документи, їхні комплекси та системи.

Офіційне оформлення документознавства як наукової дисципліни. У 1966р. в Москві було засновано Всесоюзний тепер — Всеросійський науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи ВНДІДАС, рос. абрев. — ВНИИДАД — провідну наукову установу в СРСР у галузі документознавства. 1969р. відбулося юридичне оформлення документознавства як наукової спеціальності. У 1980-х рр. воно входило до блоку спеціальностей Інформація та інформаційні системи разом з архівознавством та документалістикою. З 1970-х рр. в СРСР документознавство вважалося також спеціальною історичною дисципліною.

Зміна поглядів на зміст та структуру документознавства. Існування двох концепцій документознавства. Наприкінці 1980-х-на х рр. в бібліографознавстві, бібліотекознавстві формується нове розуміння дисципліни документознавство. Ця концепція ґрунтується на більш широкому розумінні поняття документ порівняно з традиційним, внаслідок чого відбиває більш загальні підходи до характеристик. Тобто реально існує значна сукупність знань, які можуть вважатися загальними для всіх наук, що вивчають документ науки документально-комунікаційного циклу. Ці знання повязані з характеристиками зовнішньої форми, змісту, функцій документа, проблемами його класифікації типології, закономірностями історичного розвитку й функціонування, а також універсальними технологіями роботи з документами. Цю сукупність знань можна назвати загальним документознавствомЗ проголошенням незалежності в Україні в 1994 р було створено Український державний науково дослідний інститут архівної справи та документознавства з 2002 р. — Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства УНДІАСД, започатковано та проведено документознавчі студії в Інституті архівознавства та Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського тощо.