Тема 8. Архіви та архівна справа козацько-гетьманської України (середина XVII-XVIII ст.)

1. Організація зберігання архівних документів козацько-гетьманської України.

2. Друга Малоросійська колегія та „Генеральная Малороссийская архива”.

3. Архів Коша Нової Запорозької Січі.

4. Фамільні архіви Гетьманщини.

5.Монастирські архіви як сховища церковно-адміністративної документації.

6. Доля архівних документів козацько-гетьманської держави.

Поняття українського державного архіву, запроваджене відомим українським істориком І. Крип'якевичем, пов'язують із козацьким управлінням у часи формування Запорозької Січі. Історичні джерела XVI ст. засвідчують функціонування військового архіву у Трахтемирові Київського воєводства, де реєстро­ве козацтво зберігало свій арсенал, казну, королів­ські корогви, переховувало важливі документи – козацькі привілеї. При гетьмані працювала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили численні акти про внутрішнє врядування, документи про дипломатичні стосунки з сусідніми краї­нами. Необхідність наведення різних довідок для гетьманського правління зумовила утворення архіву при Генеральній військо­вій канцелярії в Чигирині. Очолював архів і опікувався веденням діловодства генеральний військовий писар І. Виговський. Відомо, що Січова школа на Запорожжі готувала канцелярис­тів, до обов'язків яких входило також зберігання документів.

Під час військових походів деякі документи перебували в по­хідному архіві при гетьманському таборі. Уявлення про це дають відомості про захоплення поляками 1651 року під Берестечком козацьких привілеїв від польських королів, оригінального тексту Зборівської угоди (1649), листів від турецького цісаря, кримського хана та московського царя.

В архіві при Генеральній військовій канцелярії відкладалися документи про стосунки гетьмана з місцевою адміністрацією – полковими і сотенними канцеляріями, привілеї, угоди, листу­вання. Є свідчення про те, що канцелярія зберігала копії дипло­матичних актів, надісланих до інших держав.

Реляції російських послів початку 50-х років XVII ст. пові­домляли про передання до Москви оригінальних документів з гетьманського архіву, що й стало початком його руйнування. За умовами Березневих статей українсько-московської угоди 1654 року гетьман був зобов'язаний надсилати найважливіші дипломатичні акти російському цареві. Оригінальні грамоти та листування гетьмана із сусідніми державами зосере­джувалися відтоді у московських приказах. Поділ України на Лівобережну та Правобережну, політичні та воєнні події після Андрусівського перемир'я 1667 року мали катастрофічні наслідки для українських архівів – вони були розпорошені і зазнали значних втрат документів.

Відомо, що за гетьманування І. Виговського важливі доку­менти (королівські грамоти) було вивезено з Чигирина, їх пе­реховували в Межигірському монастирі. Правобережний геть­ман П. Тетеря, залишаючи Україну 1665 року, забрав до Польщі привілеї Запорозького війська. З утворенням на Лівобережній Україні окремого гетьманства при гетьмані виникла генеральна канцелярія з архівом у гетьманській столиці. Столичним містом лівобережних гетьманів був Переяслав, згодом – Гадяч і Батурин, де й формувався архів. При гетьмані Іванові Самойловичу чигиринський гетьманський архів перевезли до Батурина, а після погрому міста московськими військами 1708 року було зруйновано й архів, – імовірно, він згорів разом з гетьманськими будинками. Вціліла лише незначна кількість документів, які ви­віз гетьман І. Мазепа. Гетьман І. Скоропадський гетьманську сто­лицю переніс до Глухова, куди перемістили й архів.

У XVIII ст., крім канцелярії геть­манського уряду, функціонували й інші вищі урядові інституції Гетьманщи­ни – Генеральна скарбова канцелярія (генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому було своє діло­водство та архів. При канцелярії генерального обозного, який відав артилерією, також формувався архів. 1722 року наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, що перебувала в Глухові й підпорядковувалася Сенатові. Внаслідок діяльності цих центральних установ сформувалися величезні архівні фонди. Серед матеріалів канцелярії гетьмана Кирила Розумовського є документ 1763 року про поря­дкування в архіві Генеральної канцелярії, зокрема про правила зберігання документів, їх облік, створення довідкового апарату. В документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса, на посаду якого Генеральна канцелярія призначила українського письменника Семена Дівовича. Зважаючи на те, що “дела в архиве не в надлежащем порядке содержатся”, перед архіваріусом ставилося головне завдання: “принятые в архиву ука­зы, грамоты, книги й дела... содержать в найприлежнейшем бере­жении и сохранности”.

Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II 1764 року, стала найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну вій­ськову канцелярію було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії. Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, що працювала при українських гетьманах з середини XVII ст., і справи власне Малоросійської колегії за період її функціонування протягом 1722-1727 і 1764-1786 років. Архіви центральних установ Гетьманщини, об'єднані у “Генеральную Малороссийскую архиву”, президент Малоросійської колегії граф П. Рум'янцев упорядкував та організував охорону архівного майна. Важливим моментом у розвитку архівної справи було утворення окремої структури у складі Малоросійської колегії, що відала архівним матеріа­лом, – “Генеральной Малороссийской архивы”.

1764 року було скасовано гетьманське правління, а з поширенням на Україну “Учреждения о губерниях” (1781) і введен­ням намісницького правління ліквідовувались усі установи Геть­манщини. 1782 року було ліквідовано і Малоросійську колегію. Матеріали “Генеральной Малороссийской архивы” стосовно територій Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського новостворених намісництв передавалися до їх казенних палат. Усі справи загального характеру з архіву Гетьманщини “почитались генеральными” і за указом Сенату 1781 року перевозилися до Чернігова. З архівом Малоросійської колегії мав їхати й архіваріус Адамович. Пожежа 1784 року у Глухові знищила значну частину архіву. Документи, що залишилися, 1786 року частково було перевезено до Чернігова і розміщено в архіві намісництва (згодом – в архіві губернського правління). Ба­гато справ відправили також до Києва та Новгород-Сіверська. Деякі акти з архіву Гетьманщини потрапили до петербурзького архіву Військово-топографічного депо. 1880 року частину його було передано до Харківського історичного архіву. Архівні документи Старої Гетьманщини поповнили приватні колекції відомих зби­рачів старожитностей – М. Маркевича, М. Судієнка, О. Лазаревського, О. Кістяківського.

В Україні-Гетьманщині архіви формувались і при місцевих органах влади – полкових і сотенних канцеляріях, органах місь­кого самоврядування. Полкове діловодство зосереджувалось у полкових канцеляріях. Відав канцелярією полковий писар, який мав окремий штат службовців. У канцелярії було кілька відді­лень (повиттів), що у XVIII ст. називали “столами”, і полковий архів, де зберігалися оригінали документів. “Полкова архівa”, як правило, зберігалася на горищі або в підвалі будинку полкової канцелярії. Справи з полкових канцелярій і архівів нерідко по­трапляли до архіву Малоросійської колегії у Глухові.

Серед церковних архівів XVII-XVIII ст. найціннішими були монастирські. Монастирі як важливі церковно-політичні та соціаль­но-економічні інституції мали багаті бібліотеки, друкарні, зібрання документів (універсали гетьманів, жалувані грамоти російських царів, дарчі, купчі на землі і маєтки). Вони ретельно зберігали їх як юридичні свідчення про надані права і привілеї. Великі за обсягом архівні зібрання зосереджувались у Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому і Михайлівському Видубицькому монастирях. Поряд із практичним використанням монастирських ар­хівних документів зростала їх роль як історичних джерел, оскільки в мо­настирях складалися хроніки та літописи. Крім того, монастирі практикували виготовлення реєстрів і повних текстів універсалів.

Монастирські архіви у XVIII ст. зазнали значних втрат уна­слідок цілеспрямованого вилучення з них документів. Так, 1720 року Петро І наказав архієреям усіх єпархій оглянути в монастирях стародав­ні жалувані грамоти і “другие курьезные письма оригинальные, также книги исторические, рукописные й печатные”. 1781 року Святійший Синод звелів Києво-Печерській лаврі відібрати і на­діслати документи для складання історичних описів монастирів Російської імперії. Після секуляризації монастирських земель 1786 року багато документів українських монастирів було передано до Київської казенної палати.

Піднесення політичного і культурного життя в Україні-Гетьманщині у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст., прагнення козацько-старшинської верхівки закрі­пити за собою привілеї та права власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Архівні зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин – Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Стороженків, Сулим – містили численні матеріали офіційних установ, документи на право власності та володіння, надання привілеїв (універсали, купчі, дарчі, духовні грамоти), офіційне і приватне листування, родо­відні документи тощо. Дбайливе ставлення власників до цих паперів було характерною особливістю українського дворянства – елі­ти суспільства Лівобережної України. Відтак у фамільних архі­вах було зосереджено унікальні пам'ятки історії та культури.

Фамільні архіви доби Гетьманщини розпорошувалися під час неодноразових поділів майна між спадкоємцями, поповнювали приват­ні зібрання колекціонерів, псувалися від несприятливих умов зберігання. Деякі залишки фамільних архівів потрапили до ар­хівів, бібліотек, музеїв України та Росії.

Отже, функціонування козацько-гетьманської держави сприя­ло розвитку архівної справи. Поступова ліквідація автономії України, створення імперських інституцій для управління Україною вплинули на формування і склад архівів адміністративних установ, призвели до централізації архівної справи. Поряд з архівами центральних і місцевих адміністрацій функціонували монастирські архіви, форму­валися фамільні архіви старшинсько-дворянських родів.

Унікальним документальним комплексом XVIII ст. є архів Кошá Нової Запорозької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 роки. Архів Нової Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності військової канцелярії Коша, де було зосереджено його діловод­ство. Різноманітні зносини Запорозької Січі з Росією, Кримом, Правобережною Україною, Гетьманщиною визначили особли­вості архіву Коша. Значну частину архівних матеріалів ста­новило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Генеральною військовою канцелярією, з російською владою. В кан­целярії Коша протягом року зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів.

Діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського впливу, документація приводилась у відповідність до вимог російських канцелярій: документи сис­тематизували, справам надавали діловодні заголовки, наприклад: “Разные дела прежних годов”, “Про прикордонні стосунки війська Запорозького з Польщею” та ін. Наприкінці року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів поповнювався майже 400 справами. За час функціонування канцелярії та архіву в ньо­му зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упоряд­ковано, більшу частину справ зшито, складено опис (про існу­вання опису свідчать номери на справах). Опис архіву, складе­ний у XVIII ст., не зберігся, сам архів Коша з часом було розпорошено.

Після захоплення Січі 1775 року Г. Потьомкін вилучив з кошо­вого архіву унікальні документи: універсал Б. Хмельницького 15 січня 1655 року на підтвердження грамоти 1575 року польського короля Стефана Баторія війську запорозькому, яка визначала кордони його володінь, приватні листи Потьомкіна до кошового П. Калнишевського, журнали вихідних документів канцелярії Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом потрапили папери Г. Потьомкіна, містить “Документы, найденные при уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви”.

Основний масив документів архіву після 1775 року перейшов у розпорядження коменданта Новосіченського ретраншементу, а після його скасування потрапив до Катеринославського пові­тового суду. За наказом новоросійського і бессарабського гене­рал-губернатора М. Воронова, повітовий суд протягом 1839-1845 років переслав запорозький архів до Одеси. Документи Січового архі­ву надійшли у розпорядження А. Скальковського, який май­же 60 років зберігав документи вдома і вивчав їх. Після смерті А. Скальковського із запорозького архіву документи вилучалися і потрапляли до приватних зібрань, наукових архівів історичних товариств. Частину запорозьких матеріалів з фонду Коша син А. Скальковського передав до Російської ака­демії наук.

До єдиного Державного архівного фонду залишки архіву Коша було приєднано 1926 року, в Одеському губернському архіві його впорядкували і склали опис. 1931 року Одеський крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву давніх актів у м. Харкові, де він зберігався до 1941 року. У роки Другої світової війни фонд було евакуйовано на схід, а під час реевакуації архівних доку­ментів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (фонд 229).