Тема 13. Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади (1920-1980)

1. Створення за радянської влади Головного управління архівною справою. Централізація зберігання та використання архівної інформації. Створення єдиного Державного архівного фонду.

2. Адміністративно-територіальні реформи в Україні і стан архівів.

3. Зміцнення командно-адміністративної системи управління архівами. Формування системи партійних архівів.

4. Архівна справа в Україні в роки Другої світової війни. Архіви України 1945-1980-х років.

Із встановленням радянської влади в Ук­раїні архівне будівництво розвивалося згідно з декретом Ради народних комісарів РРФСР “Про реорганізацію і централізацію архівної справи” (червень 1918 року). Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення були складовою централізації та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 року у Харкові у складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Народного комісаріату освіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію (лютий-липень 1919) на чолі з В. Барвинським – всеукра­їнську установу з керівництва архівною справою. Пошуки шля­хів удосконалення керівництва архівними установами і партій­но-державного контролю за їх діяльністю вели до реорганізації архівних органів управління. Рішенням Народного комісаріату освіти УРСР у липні 1919 року бібліотечно-архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою (липень 1919-1920), підпорядковане позашкільному відділові Нагородного комісаріату освіти УРСР. Головне управління архівною справою розробило проект загальної архівної ре­форми в республіці, згідно з яким передбачалося створення Всеукраїнського архівного фонду, організація мережі центральних і місцевих ар­хівних установ, підготовка кадрів для архівної системи. У серпні 1919 року було засновано Всеукраїнський головний архів у Києві, в якому зосереджувалися фонди київського, подільського і волинсько­го генерал-губернатора, київського губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського навчального округу.

Практичні заходи з реформування архівної галузі, цен­тралізації та націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в Україні радянської влади. Ос­нови архівної політики радянського уряду було викладено у “Тим­часовому положенні про архівну справу”, затвердженому Радою народних комісарів УРСР 20 квітня 1920 року. Усі архіви, в тому числі приватні доку­ментальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавались у повне розпоряд­ження архівних секцій при губернських управліннях народної освіти. У законодавчому порядку було передбачено відповідальність за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Головне управління архівною справою. У вересні 1921 року народний комісар освіти затвердив “Поло­ження про Головне архівне управління”, його штат і колегію. До складу колегії увійшли М. Скрипник, Д. Багалій, В. Веретенников, М. Довнар-Запольський. Головне архівне управління здійснювало загальне керів­ництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися губернські архівні управління (губархи).

Логіч­ним завершенням політики концентрації документів стала загальнодержавна централіза­ція зберігання й організація використання архівної інформації. У 1920-1930-х роках для досягнення цієї мети були створені центральні архіви рес­публіки, зокрема: Центральний архів революції у Харкові (1922), Центральний історичний архів ім. В. Антоновича у Києві (1922), Центральний архів праці (1925), Всеукраїнський центральний фотокіноархів (1931). Постановою Ради народних комісарів УРСР “Про охорону архівів” від 31 жовтня 1922 року оголошувалося створення єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).

Хоч принцип централізації архівної справи означав звіль­нення архівів від відомчого контролю, вже у 1920-ті роки він набув нового тлумачення. На перший план було висунуто управлінсько-контролюючі аспекти централізації, а державні (партійно-полі­тичні) інтереси визначено домінуючими над науковими. Це позначилося на організаційних змінах в системі управління архівами респу­бліки. Із січня 1923 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) затвердив “Положення про Центральне ар­хівне управління”, за яким Головне архівне управління реорганізовувалося в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органа­ми Укрцентрархіву були губернські архівні управління, при яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування і наукового опрацювання місцевих архівних ма­теріалів.

Адміністративно-територіальні реформи в Україні 1920-1930-х років супроводжувалися не тільки перебудовою мережі Центральних і місцевих архівних установ – окружних (1925), місцевих (1930), обласних (1932) архівних управлінь, створенням крайових, державних обласних історичних, міських і районних архівів, а й вирішенням практичних питань охорони архівів й архівних фондів, концентрації документів, опрацюванням методик їх описування, класифікації, зберігання та вико­ристання.

Протягом кінця 1920-1930-х років в ар­хівній системі УРСР відбувалося зміц­нення командно-адміністративних мето­дів управління архівами. Посилення адміністративно-командної системи об­межувало права республік: спроби ство­рити союзний орган управління архів­ною справою наражались на опір українських архівістів. Лише у квітні 1929 року було створено Центральне архівне управління СРСР. Партійно-державний дикта­т в архівній галузі, спираючись на репресивний апарат Народного комісаріату внутрішніх справ, помітно вплинув на роботу архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії “чисток” ар­хівів (так звані макулатурні кампанії) та архівних кадрів. Репресії 1920-1930-х років мали негативні наслідки для україн­ського архівознавства. Наступ партійної ідеології на архівістику виявився в “нищівній критиці” науковців-архівістів на сто­рінках архівознавчих видань “Радянський архів” та “Архів Радянської України”, у звільненні з роботи досвідчених архівістів та заміні їх членами партії, в безпідставних арештах архівістів. Ворожими марк­систсько-ленінській ідеології було визнано погляди відомих українських теоретиків-архівістів – В. Веретенникова, В. Романовського, В. Барвинського. Під слідством перебували сотні ар­хівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках із білоемігран­тськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націоналістичними організаціями. Серед них – В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушевський, П. Федоренко та ін.

Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи з 1938 року Народному комісаріату внутрішніх справ – найпотужнішому карально-репресивному органові. Центральне архівне уп­равління СРСР було знову реорганізоване в Головне архівне управ­ління Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР (з червня 1941 року – Архівне управління НКВС УРСР).

Центральні й обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви – начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком включення архівів до сис­теми Народного комісаріату внутрішніх справ були необмежена централізація і секретність. Засекрече­ними виявилися не тільки документи, що справді становили державну або військову таємницю, а й відомості про роботу самих архі­вів. Свідченням цього були секретні архівні путів­ники з грифом “Для службового користування”.

У 1939-1940 року за радянською системою почалося архівне будівництво у західних областях, на Буковині та частині Бессарабії, включених до складу СРСР та УРСР. Стан архівів цих регіонів був надзвичайно складним. Архіви як самостійні установи діяли лише у Львові та Чернівцях. Колишні центри воєводств – Луцьк, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Рівне – державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних і приватних архівах. Першочерговими були заходи із збереження архівів ліквідованих установ, контроль над найбільшими документосховищами, зокрема архівами воєводських управлінь, Галицького на­місництва у Львові, судових установ. У західних областях організовувались архівні відділи Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР та обласні історичні архіви, мережа міських і районних архівів.

Починаючи з 1920 року поряд із державною архівною сис­темою в Україні формувалася система партій­них архівів як складова архівного фонду Комуністичної партії. Формування партійних архівів офіційно започаткувала постанова Ради народних комісарів РРФСР (вересень, 1920) про створення комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії російської Комуністичної партії більшовиків, згодом ширше відомою під назвою Істпарт. В Україні таку комісію було створено навесні 1921 року при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті з метою збирання, збері­гання, систематизації, вивчення та видання архівних документів з історії революції. Істпарт мав монополію на володіння документами з історії КП(б)У та революційного руху в Україні. Водночас створювалася мережа бюро Істпартів на правах відділів губернських комітетів партії, завданнями яких було збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв та публікування документів. Історико-революційні документи зосереджувались у спеціальних відділах державних історичних архі­вів. 1922 року у Харкові було організовано Центральний архів рево­люції, фактично підпорядкований Істпарту.

З реорганізацією 1929 року Українського Істпарту в Інститут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У та створенням у його складі спеціального підрозділу – Єдиного партійного архіву КП(б)У в республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у 1929-1930 роках організував приймання документів від Центрального архіву революції. До нього передавали документи поточного діло­водства (до 1926 року включно) відділів ЦК КП(б)У. Сюди надхо­дили і матеріали з ЦК ЛКСМУ, партійних секцій окружних історичних архівів. Єдиний партійний архів здійснював організаційно-методичне керівництво партійними секціями в окруж­них історичних архівах.

На ме­режі місцевих партійних архівів позначались адміністративно-територіальні реформи. З утворенням областей почали фор­муватися партійні архіви обкомів КП(б)У. Згодом Єдиний пар­тійний архів став самостійною одиницею – Центральним партійним архівом ЦК КП(б)У. 1940 року функціонувало 17 партійних архівів, що обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливіс­тю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних докумен­тів. Правила користування документами партархівів, розроблені у 1930-ті роки, були спрямовані на перетворення архівного фонду партії в закритий, надсекретний. Так сформувалася замк­нена архівна система ВКП(б), складовою якої були партійні архіви КП(б)У.

З початком гітлерівської агресії діяльність архівних установ України підпорядкову­валася вимогам воєнного часу. Першочер­говим завданням стала евакуація докумен­тів на Схід. Невідкладному й обов'язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, що мали оперативне значення для Народного комісаріату внутрішніх справ: списки і картотеки на “ворогів народу”, осіб, підо­зрюваних у шпигунстві. До категорії “першочергових для евакуації” було віднесено документи політичної поліції другої половини ХІХ – початку XX ст. як джерела до історії револю­ційної боротьби та обліковий і науково-довідковий апарат держ­авних архівів. Водночас в окупованому Києві залишалися найдавніші і найцінніші фонди, зокрема актові книги ХVІ-ХVІІ ст. На початку липня 1941 року Архівне управління Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР визначило порядок евакуації архівів. Керуючись політичними і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи Народного комісаріату внутрішніх справ наказали знищити матеріали, яких не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищення документів та руйнування архівних приміщень відбувалося в партійних архівах. Через брак достат­ньої кількості вагонів для вивезення архівних документів їх ре­комендувалося спалювати, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн справ усіх партархівів евакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні фонди зазнали в Ки­ївській, Дніпропетровській, Житомирській, Кам'янець-Подільській областях.

Архіви України вивозили до міст Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільше їх потрапило до м. Златоуста. Оперативні і наукові завдання архівів в умовах евакуації полягали в опрацюванні документів для виявлення контрреволюційних елементів, упорядкування довідників для органів державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ, підготовці інформації про буржуазно-націоналістичні партії в Україні, про систему каральних органів попередніх урядів. Крім оперативно-чекістських зав­дань, були й наукові теми: підготовка збірників документів, при­свячених 25-річчю Жовтневої революції, оборонна тематика. У надзвичайно складних умовах українські архівісти працювали над підготовкою документів до видання, складанням описів і пу­тівників, удосконаленням науково-довідкового апарату архівів. З початком визволення України 1943 року працівники евакуаційних груп державних архівів УРСР приступили до виявлення документів народногосподарського значення, укладали на них картотеки.

Політику окупаційних властей стосовно архівів характеризують діяльність групи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявлення, відбирання та вилучення цінностей для вивезення їх до Німеччини. Перші місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, але й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Ар­хівне керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у тому числі в Україні, розробля­ло систему архівного управління за німецькою моделлю. Голов­ною німецькою установою до кінця 1942 року, що займалася питаннями архівної справи в Україні, був Айнзацштаб рейхсляйтера Розенберга. З жовтня 1941 до квітня 1942 року з ініціативи місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Айн­зацштаб майже не втручався в роботу архівів.

На другому етапі (квітень-грудень 1942 року) вплив окупаційних установ на діяль­ність архівів посилився, створювалися умови для переходу до цивільного управління архівами. Наприкінці 1942 року було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної організації, що займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архів у Києві (грудень 1942 – вересень 1943 року). Кра­йове управління архівами з кінця 1942 року очолив німецький архі­віст доктор Г. Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб активізувалася з осені 1943 року, коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і ни­щення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Виве­зення документів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування вивозило на Захід цінні матеріали, які, з точки зору фашистської пропаганди, засвідчували німецький вплив на інші землі, досягнення німецьких колоній. Першорядними вважалися докумен­ти німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права). Крім того, згідно із спеціальною інструкцією, вивезенню підлягали рукописи, стародруки та особливо цінні видання. Серед пунктів призначення, до яких потрапляли архіви, 30 міст і містечок Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Австрії. Так, частину Київського архіву дав­ніх актів спочатку було вивезено до Кам'янця-Подільського, а 1944 року – до Тропау (Чехословаччина). Найдавніша і найцінніша частина мате­ріалів цього архіву збереглася завдяки зусиллям колишнього співробітника Бібліотеки Академії наук України М. Геппенера, співробітників архіву М. Тищенка та К. Остроградської.

Таким чином, архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних збитків внаслідок невдало проведеної евакуації, руйнування і втрат, а також свідомого нищення архівних цінностей обома тоталітарними режимами, які використовували архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської боротьби.

З визволенням України восени 1944 року почалося від­новлення радянської архівної системи і відбудова архівного го­сподарства. Ще в листопаді 1943 року до Києва повернулося Уп­равління державними архівами Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР, основними напря­мами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їх мережі.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов'язаний насамперед з відбу­довою архівів, їх приміщень. До Державного архівного фонду України були приєднані архівні документи Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, розширен­о підготовку в республіці архівістів на новоствореній кафедрі архі­вознавства Київського державного університету імені Т. Шев­ченка (1944). Архівна система зазнала суттєвих змін. З одного боку, лишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові, що при­зводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових перестановок. З іншого, після смерті Сталіна відбувався процес часткової лібералізації архівів, розширення доступу до них, розширення наукових функцій архівних установ, налагодження міжнародних зв'язків українських архівістів. На розвиток ар­хівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-полі­тичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вжи­валися заходи для реалізації основної функції архівів – задо­волення потреб суспільства в ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. По­становою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 року “Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР” уряд дозволив публікування і “всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та ог­лядів фондів”. Дана постанова дублювала відповідний союзний документ, підготовлений під керівництвом ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.

Путівники державних архівів УРСР, видання яких було започатковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відображали склад і зміст документів архівного фонду республіки, оскільки багато архівних фондів лишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстанції, яким підлягали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників доку­ментів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність ви­давництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазна­вала ідеологічного впливу.

Поряд з єдиним Державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. 1959 року в УРСР налічувалось 25 обласних партійних архівів і Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (зго­дом – Архів ЦК Компартії України, що діяв до серпня 1991 року). 1966 року система партійних архівів набула нормативного оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив “Положення про Архівний фонд КПРС”, що закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.

У червні 1960 року архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не приз­вело до радикальних змін в архівній галузі, Архівне управління належало до могутньої структури партійно-бюрократичного апа­рату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

Протягом 1960-1970-х років значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, зведенню нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній та архео­графічній роботі архівних установ. Результатом широкої програ­ми будівництва нових і реконструкції діючих архівних примі­щень стало введення в експлуатацію (станом на 1978 року) 11 нових і 6 ре­конструйованих приміщень державних архівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися й у формуванні документальної бази архівів, що комплектувалися науково-технічною докумен­тацією, документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами. Так, 1969 року у Харкові було створено Центральний держав­ний архів науково-технічної документації УРСР.

З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 року Україна стала членом Міжнародної ради архівів), до участі в міжнародних конгресах архівістів, конференціях, “круглих столів” архівів (XVI міжнародна конференція 1975 року відбулася в Києві).

Лібералізація архівів в умовах партійно-бюрократич­ної системи відбувалася вкрай повільно. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, що почало наростати з середини 1980-х років, пов'язані з “горбачовською перебудо­вою” та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме “знизу” посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до нагальних потреб архівних установ. З цією метою в березні 1991 року вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України – неза­лежну самостійну громадську організацію, що об'єднала архі­вістів державних і відомчих архівів, учених, працівників куль­тури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союз­них республіках, перебувало в кризовому стані. Строга центра­лізація та бюрократизація управління архівною справою, під­порядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висо­кокваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонера­ми, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів призвели до кризо­вої ситуації. Назрівала об'єктивна потреба вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демо­кратичних засадах.