Тема 10. Архіви України XIX – початку XX ст.

1.Спроба реорганізації архівної справи барона Г. Розенкампфа.

2. Проект архівної реформи М. Калачова. Проект І. Андрієвського.

3. Московське археологічне товариство та проект Д. Самоквасова.

4. Діяльність губернських учених архівних комісій.

Активізація архівного руху наприкінці 60-х років XIX ст., усвідомлення необхідності реформування архівної справи зумовлювалися, з одного боку, загрозливим розмахом нищення документів, з іншого – зростанням інтересу до архівів у зв'язку з розвитком історичної науки і потребами суспільного життя.

Першу спробу реорганізації архівної справи з метою усунення монополії відомств на документи було зроблено ще на початку XIX ст.: 1820 року барон Г. Розенкампф передав до Дер­жавної ради план поліпшення упорядкування архівів. В основі плану була ідея централізації архівів Москви і Петер­бурга, об'єднання їх у єдиний державний архів. Передбачалося створити для управління об'єднаними архівними фондами Голов­не управління архівами, що підпорядковувалося б Державній раді. Йшлось і про необхідність фахової підготовки архівістів.

Новий проект архівної реформи запропонував начальник Московського архіву Міністерства юстиції М. Калачов. На І археологічному з'їзді в Москві (1869) він доповів про катастрофічний стан архівів у Росії, зокрема й про знищення архівних документів. ІІ археологічний з'їзд (1871) розглянув і схвалив пропозиції М. Калачова з реформування архівної справи. Архіви, на думку вченого, мали поділятися на поточні, довідкові, при кожній установі, і центральні історичні. Останні передбачалося створити при цен­тральних міністерствах та інших вищих урядових установах, а також у кожній губернії. Припускалася можливість створення єди­ного (головного) центрального архіву. М. Калачов пропонував утворити в Петербурзі Головну архівну комісію, що відала б усі­ма архівами Росії і визначала порядок розбирання та знищення архівних матеріалів.

Для детального опрацювання реформи та її втілення 1873 року при Міністерстві народної освіти під головуванням М. Калачова було створено комісію, що діяла до 1885 року. До основних напрямів її діяльності належали: врегулювання питань знищення архівних документів, вироблення правил їх зберігання, обстеження за спеціальними анкетами архівів, розгляд питань, по­в'язаних із створенням центральних історичних архівів у про­вінції, вивчення досвіду архівного будівництва за кордоном, під­готовка спеціалістів для роботи в архівах. Важливим результа­том діяльності комісії М. Калачова було створення в Петербурзі Археологічного інституту як першої науково-навчальної уста­нови, що займалася професійною підготовкою архівістів.

Згодом ідеї централізації обстоював автор нового проекту архівної реформи І. Андрієвський. Це був план обмеженої централізації, що залишав поза сферою реформ най­більші історичні архіви Росії. Автор прагнув провести центра­лізацію за допомогою Археологічного інституту та губернських учених архівних комісій. Проект І. Андрієвського був нереальним, враховуючи неспроможність архівних комісій здійснити ґрунтовні зміни в архівній галузі.

Однак ідею реформування архівної справи підтримало Мос­ковське археологічне товариство, яке 1898 року доручило своєму членові, начальнику Московського архіву Міністерства юстиції Д. Самоквасову провести анкету­вання центральних і провінційних архівів. Надіслані до Москви заповнені анкети відтворювали невтішний стан архівної справи. Нова хвиля нищення архівів переконувала в необхідності проведення архівної реформи, проект якої Д. Самоквасов висунув у доповіді Московському археологічному товариству (опублі­кована 1899 року під назвою “Централизация государственных архивов Западной Европы в связи с архивной реформой в России”). Згідно з проектом централізації архівної справи передбачалося створення особливого (вищого) центрального органу. Крім архівів цент­ральних урядових установ, у центрах навчальних округів, у складі яких було по кілька губерній, мали створюватися центральні архіви давніх актів, на зразок Київського, Віленського та Вітебського ар­хівів. За проектом, такі архіви зосереджували б документи міс­цевих урядових і громадських установ до 1800 року. Їх Д. Самоквасов назвав обласними. Діловодство губернських, повітових і волосних установ після 1800 року мало відкладатись у губернських архівах, створених у кожній губернії.

З ініціативи Археологічного інституту до архівної роботи залучалися наукові сили в провінції. Результатом такої ді­яльності була організація урядовим законом 1884 року губернських учених архівних комісій (діяли у 41 губернії Росії до 1918 року). За задумом М. Калачова, вони мали функціонувати в містах, де передба­чалося створити місцеві центральні історичні архіви. До обо­в'язків архівних комісій входило розбирання справ і документів, відібраних для знищення в губернських і повітових архівах різних відомств, відбір серед них матеріалів, важливих з історичного погляду, складання описів і покажчиків, передання документів на зберігання до місцевих історичних архівів.

При деяких учених архівних комісіях створювались історичні архіви. Архівні комісії підпорядковувалися губернаторам і Міністерству внутрішніх справ, по науковій лінії – Археологічному інституту. Склад комісій формувався, за погодженням директора Археологічного інституту та місцевих губернаторів, з чиновників і приватних осіб, які могли своїми знаннями і бажанням сприяти розвитку архівної справи. Серед перших було створено комісії в Україні, зокрема Таврійську учену ар­хівну комісію (1887). 1896 року започаткувала роботу учена архівна комісія в Чернігові, а 1898 року – в Херсоні, однак через брак кадрів остання так і не змогла розгорнути свою діяльність, проіснувавши лише до 1910 року. 1903 року було засновано комісії в Полтаві та Ка­теринославі, 1914 року – в Києві, 1915 року – у Харкові. Періодичні видання комісій (“Труды” – Чернігівської, Полтавської, “Летопись” – Катеринославської, “Известия” – Таврійської) широко висвітлювали питання з історії архівної спра­ви, публікували документи з історії краю. Наукову цінність має видане Полтавською ученою архівною комісією 1915 року “Описание архивов Полтавской губернии” І. Павловського. Деякі ко­місії налагодили збирання та опрацювання архівних документів, зокрема Чернігівська учена архівна комісія зібрала великий за обсягом історичний архів. Полтавська учена архівна комісія через відсут­ність приміщення не змогла організувати свого історичного архіву.

У складі губернських учених архівних комісій працювали відомі історики, краєзнавці, фахівці-архівісти: О. Лазаревський, П. Дорошенко (Чернігів), І. Павловський, Л. Падалка (Полтава), В. Біднов, Я. Новицький, В. Пічет, Д. Яворницький (Катери­нослав), І. Каманін, М. Петров, В. Іконников (Київ).

Губернські учені архівні комісії виробили програму організа­ції центральних архівів у кожній губернії, яка визнавала за архівними комі­сіями керівну роль у створенні центральних губернських архівів. Д. Самоквасов піддав критиці діяльність губернських учених архівних комісій не тільки за фаховий рі­вень членів комісій, а й за здійснюване ними відбирання документів для зберігання.

Проекти Д. Самоквасова та губернських учених архівних ко­місій було винесено на розгляд київського XI (1899) та харків­ського XII (1902) археологічних з'їздів. В основу організації ар­хівної системи, схваленої XI археологічним з'їздом, було покладено проект Д. Самоквасова. Поступкою на користь архівних комісій була його відмова від створення обласних архівів. Боротьба послідов­ників проекту Д. Самоквасова і представників губернських учених архівних комісій закінчилася їх перемогою. У черв­ні 1903 року імператор затвердив пропозицію Міністерства внутрішніх справ про проведення архівної реформи за допомогою губернських учених архівних комісій.