Тема 9. Архіви та архівна справа в Україні кінця XVIII-XIX ст.

1. Архіви центральних і місцевих установ. Адміністративні реформи 60-х років ХІХ ст.

2. Архівне законодавство та відомчі архіви. Церковні та магнатські архіви.

3. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві, історичного архіву у Львові та Харківського історичного архіву.

4. Розвиток архівознавчих та інших спеціальних історичних дисциплін.

5. Документальні колекції науково-історичних товариств в Україні ХІХ – початку ХХ ст. Публікування матеріалів приватних архівів.

З ліквідацією автономії України та запровадженням загальноросійського адміністративного устрою розви­ток українських архівів тісно пов'язувався з архівним будівниц­твом у Російській імперії. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

1797 року граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-губернатора, у листі до малоросійського губер­натора Я. Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті Чернігові “архива всех дел до Малороссии касающихся й в различных местах без призрения оставленных... позначенню в Чернигове дома прочного й способного ко вмещению всех тех бумаг”. Архів колиш­ньої Малоросійської колегії, призначений чиновниками для “розбирания всех дел, приведения их в порядок”, було передано до Чернігівського гу­бернського правління, в архіві якого в різний час зосереджувалися архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської колегії, архіви полкових кан­целярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губерн­ських канцелярій (1764-1784), Катеринославського намісництва (1784-1796), другої Новоросійської губернії (1797-1802), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Св. Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати – вотчинними документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах і підвалах псувалися документи, що потрапили туди після лі­квідації монастирських вотчин. Великий за обсягом архів утво­рився при Полтавській казенній палаті, де зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали Рум’янцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

Протягом 1831-1835 років у містах України було скасовано магдебурзьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до “Городового положення” від 12 червня 1870 року створювалися нові органи самоуправління – міські думи (розпорядчі органи) та міські управи (виконавчі органи), в результаті функціонування яких виникли архіви, в яких збері­галися документи про права і привілеї міст.

Унаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ – різні комітети і комісії, старі судові установи, “приказы общественного призрения”. Документи ліквідованих установ почали надходити до архівів губернських правлінь, казенних і су­дових палат, внаслідок чого кількість справ у них збільшу­валася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, що перетворилися на історичні матеріали, почали передавати до істо­ричних відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 року справи ліквідованих повітових судів надходили до Московського архіву Міністерства юстиції. По­рядок передавання справ визначили “Правила о разборе архивов судебных мест”. Деякі окружні суди намагалися спочатку розібрати справи з 1800 року, відібрати серед них ті, що мали в них залишитися, а потім відправляли до Москви. Найбільше документів ліквідованих судів передано до Московського архіву Міністерства юстиції з Чернігівської (понад 30 тис.), Полтавської (близько 18 тис.) та Харківської (близько 14 тис. справ) губерній.

Архіви губернських правлінь, казенних і судових палат зростали швидкими темпами не лише за рахунок документів ліквідованих установ, а й в результаті організації власного діловодства. Ро­сійські бюрократичні порядки, регламентація канцелярської служби сприяли збільшенню документообігу. У XIX ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формували справи, надавали їм заголовки, наприклад: “Дело, состоящее из регистров бумагам, отправленным в Санкт-Петербург для доклада Г. генерал-губернатору. Начато 18 марта 1843 г.”. Наприкінці кожного року на завершені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі. “Решенные дела”, непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до архівів за описом, де ті збе­рігались у в'язках, шафах, на полицях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в'язки. Наприклад, “Дело об учреждении в Києве Временной комиссии для разбора Архива разных присутственных мест й монастырей тут и о мерах к открытию действий ея. Начато 30 апреля 1843 г. – кончилось 12 октября 1844 г. По судной части на 547 листах” зберігалося в архіві у в'язці 16, на полиці 4, в шафі 113.

В архівах, переповнених старими справами, документи збе­рігалися без належного догляду. “Сбитые в кучу дела,... истлевшие и подгнившие от сырости, ни в какую опись не занесенные” – з таким порядкуванням зіткнувся дослідник О. Андрієвський в архіві Київського губернського правління 1881 року. Обсяг матеріалів колишньої Малоросійської колегії, що збері­галися при Чернігівському губернському правлінні, був не відомий. Чернігівський губернатор у листі до ректора Харків­ського університету повідомляв лише приблизну вагу згаданих документів – 150 пудів.

Установи, яким належали архіви, нерідко передавали непо­трібні для довідок документи до інших установ або ж спеціально створені комісії за погодженням з вищими установами знищували їх. Так, 1861 року Проскурівський повітовий суд звертався до Подільського гу­бернського правління з проханням розглянути питання про старі справи (з 1803 року), що зберігалися “без всякой надобности... й увеличивали только архив”. Подільське губернське правління порушувало перед київським, подільським і волинським гене­рал-губернатором питання про запровадження в Подільській губернії “особых” комісій для розбирання старих непотрібних архівних справ у повітових судах цієї губернії і визначення, які з них підлягають знищенню. У лютому 1861 року комісія, створена для опрацювання архіву Балтського земського суду, склала опис старих справ з 1795 до 1834 року, що підлягали знищенню. Відомі факти стихійного знищування документів. Так, наприкінці XIX ст. у м. Черкасах Київської губернії на базарах продавався весь архів Кременчуцького нижнього земського суду із справами останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст.

На архівну справу України XIX ст. суттєво впливали укази, розпорядження, накази і постанови різних відомств Російській імперії, що стосувались усіх сторін архівної справи: концентрації архівного матеріалу, розбирання і впорядкування архівних фондів, правил знищення старих архівних справ, зберігання архівних документів.

За указом 1798 року всі закінчені в різних місцевих інстанціях судові справи в кожній губернії передавалися до архіву губернської судової палати. Указ 1800 року вимагав “решенные дела” адміні­стративного характеру передавати до архіву губернського прав­ління, а фінансово-економічні справи зосереджувати в казенній палаті.

Циркуляри та інструкції Міністерства внутрішніх справ пе­редбачали впорядкування архівів судових місць, канцелярій прокурорів і стряпчих (судових чиновників) (1850), щорічний перегляд справ, яким минуло десять років, та перевірку архівів раз на рік (1852). Пере­глядати справи мала комісія, утворена з дозволу вищої вла­ди. З 1867 року такі комісії призначалися губернською владою.

Циркуляром від 9 грудня 1852 року Міністерство внутрішніх справ запровадило “Росписание тех родов архивных дел, которые не должны подлежать уничтожению по губернским прав­лениям й уездным присутственным местам”, що передбачало 23 категорії таких справ. Встановлювалися відповідні категорії для міських дум і квартирних комісій.

Не залишилися поза увагою уряду архіви ліквідованих уста­нов. Так, після ліквідації управління новоросійського і бесса­рабського генерал-губернатора (січень 1874 року) розглядалося питання про влаштування архіву цієї канцелярії. Для цього було асигно­вано суму понад 3 тис. карбованців на утримання цього архіву, виплату зарплат його службовцям.

Військове міністерство розробило “Правила передавання за­кінчених справ до архівів військових канцелярій”. Усі справи і книги поточного діловодства було розділено на три категорії (“разряды”), відповідно до яких визначалися справи, призначені для знищення або зберігання в ар­хівах. Справи, призначені для зберігання, поділялися на дві групи: справи, що зберігалися певний термін (1, 3, 5, 10, 35, 40 років), і справи, які необхідно “хранить всегда”, “хранить вечно”. До категорії “хранить всегда” належали “описи делам и книгам, хранящимся в архиве”.

Упорядкуванням архівів духовного відомства з середини XVIII ст. опікувався Святійший Синод. 1865 року було створено комісію для розбирання справ Синодального архіву. Крім справ власне цього архіву, комісія приділяла увагу консис­торським архівам. У грудні 1868 року комісія дійшла висновку, що архівні справи не можуть розглядатися як потрібні чи непотрібні, вка­завши на їх цінність як писемних пам'яток, що дають багатий матеріал для статистики, історії, юридичної науки. Указом 1869 року Святійший Синод заборонив єпархіальній владі знищувати ста­рі архівні справи і передбачив заходи для упорядкування ар­хівів духовного відомства.

Відповідно до указу Святійшого Синоду, Церковно-іс­торичне і археологічне товариство при Київській духовній ака­демії 1898 року створило комісію для розбирання й описування справ Київської духовної консисторії. Протягом року комісія ретельно пе­реглянула архів, виокремила всі справи XVIII ст. і перших трьох років XIX ст. (адміністративні й судові), а також книги указів, описи монастирів і церков, прибутково-видаткові книги, клірові, сповідні і метричні книги 1731-1803 років. Комісія відзначила від­сутність у консисторському архіві загальних описів справ і книг за XVIII ст. Для успішного розбирання й упорядкування ар­хівних документів комісія рекомендувала передати справи і кни­ги старого консисторського архіву до 1803 року включно “без отчуждения их от консистории”.

1873 року при Міністерстві народної освіти було створено “особ­ливу” комісію з представників різних відомств під головуван­ням сенатора М. Калачова для обговорення питання про влаш­тування архівів і зберігання в них документів. З цією метою зби­ралися дані про стан архівів усіх відомств. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ розіслав “вопросные пункты” для з'ясування наявності приміщень архівів та їх стану, кількості співробіт­ників, справ, способів зберігання, систе­матизації документів, наявності опису справ, фактів знищення і передання архівних матеріалів.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. на пропозиції істориків та архівістів уряд визнав за необхідне провести реорганізацію архівної справи.

Особливості формування архівів адмі­ністративних і судових установ у Право­бережній Україні пов'язані з перебуванням її земель у складі Речі Посполитої. Всі акти стосовно українського Правобережжя свого часу записувалися до Коронної метрики. У XVIII ст. співвідношення між архівами Центральних і місцевих установ змінилося: важливу роль в управлінні внутрішніми справами почала відігравала місцева влада. Це позначилося на складі архівів гродських судів (органів судової і військово-адміністративної діяльності старост, призначених королем), архівів шляхетських станових судів – земських і підкоморських, архівів міського самоуправління – магістратів і ратуш, а також приватних архівів великих землевласників.

В архівах місцевих судово-адміністративних установ від­кладалися діловодні документи: протоколи (чорнові записи) індукти (чистописи), фасцикули, допоміжні реєстри та індекси (покажчики) справ.

У XVIII ст. значно поповнилися архіви магістратів і ратуш. Найважливішу групу документів в архівах становили актові книги, до яких вносили ухвали з адміністративних питань, за­писи з процесів міського суду. Іншою цінною групою документів є рахункові акти і книги, наприклад, книги запису при­бутків і видатків. У великих містах, зокрема Львові, Перемишлі, Самборі та ін., велися окремі книги ради (радецькі), куди запи­сували ухвали ради як законодавчого й адміністративного органу в місті, акти про діяльність цехів і книги лавничі з матеріалами лавницького суду, що розглядав кримінальні та цивільні справи. У малих і приватних містечках Правобережжя, де місь­кий уряд не був поділений на раду й лаву, велися єдині міські книги.

Зміна адміністративного устрою у Правобережній Україні після її приєднання до Російської імперії внаслідок поділів Польщі наприкінці XVIII ст. суттєво вплинула на архівну справу цього регіону. Становлення нового адміністративного правління за губернським положенням 1775 року, введення губернських і повітових судів супроводжувалося запровадженням російського діловодства, формуванням при нових канцеляріях архівів за російським зразком. Старі архіви судово-адміністративних ус­танов і міського самоврядування зазнали великої руйнації. Магдебурзькі книги і книги ратуш майже всі загинули, деякі ра­тушні книги потрапили до приватних зібрань. Актові книги пе­редавалися до архівів нових державних установ.

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. (архіви церковної адміністрації, храмів і монастирів) відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне уп­равління та ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької і Православної церков. До архівів церковної адміністрації нале­жать архіви Греко-католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви архієреїв, де зосе­реджувалася документація не лише про їх особисту діяльність, а й документи окремих єпархій.

На стан збереженості церковних архівів впливала соціально-по­літична ситуація на Правобережжі у XVIII ст. Так, через безпе­рервні конфлікти, у тому числі релігійні, католицькі ієрархи не мали постійної резиденції. Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність постійних приміщень для ар­хівів призводили до розпорошення архівних комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у XVIII ст. і греко-католицькі митрополити. У другій половині XVIII ст. резиденція митрополита найдовше перебувала в Радомишлі. За ми­трополитами по їх резиденціях мігрував митрополичий ар­хів у повному складі або розрізнений на частини (згадуються “митрополитанські архіви” варшавський, львівський, луцький та ін.).

Важливість на той час архівів церковної адміністрації під­тверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Ук­раїнської греко-католицької церкви. Опис (можливо, перший) цього архіву відомий з 1699 року. За наказом митрополита було сис­тематизовано документи (з кожного предмета, наприклад, про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце) і об'єднано їх у фасцикули. Опис документів складено за предметами, географічними і власними іменами. Розбирання й описування митрополичого архіву здійснювали і в другій по­ловині XVIII ст. Митрополичий архівіст А. Война 1763 року склав “Реестр остатка найденных бумаг”. Згрупованим документам на­давали заголовки, наприклад “про унію”, “про релігію”, були за­головки за характером документів: папські булли, присяги ми­трополитів, королівські привілеї. Зберігалися також фасцикули із змішаними документами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом порядок у митрополичому архіві був порушений. Так, 1839 року частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії в тюках, на вагу, без описів і “без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами”. За постановою Святійшого Синоду 1843 року, архів колишніх уні­атських митрополитів передано до Синодального архіву “для надлежащего хранения”.

Православна церква у Правобережній Україні після переходу в унію Перемиської, Львівської і Луцької єпархій до кінця XVIII ст. не мала своїх єпархій. Для керівництва православними мо­настирями Правобережжя при Київській духовній консисторії було створено “окремий стіл” – “генеральне повиття”. Після включення Правобережної України до складу Російської імперії було проведено й церковно-адміністративну реформу, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 року – Подільська) та Житомирська (з 1799 року – Волинсько-Житомирська). Київська єпархія остаточно оформилася до 1797 року. З часу заснування пра­вославних єпархій на Правобережжі беруть свій початок архіви духовних консисторій. Так, діяли архіви при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій римо-католицьких духовних консисторіях (обидві за­сновані 1798 року).

З діяльністю найбільших землевласників Правобережної України – князів Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. – пов'язане формування магнатських архівів, в яких зосереджувалися королівські грамоти на володіння, приватні акти на право влас­ності, тестаменти, купчі, орендні контракти, інвентарі та люстрації маєтків, родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва про шлюб, виписки з метричних книг та ін. До приватних архівів різними шляхами потрапляли і документи з архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у магнатських архівах зберіга­лося офіційне й приватне листування.

Залишки магнатських архівів відомі як архівні фонди Любомирських, Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова або компактні комплекси у складі наукових докумен­тальних колекцій.

На архівну справу Закарпаття значний вплив мало включення його до складу Угорщини і реформування місцевих органів управління. Адміністративно-територіальними одиницями на За­карпатті були комітати (жупанії), в результаті ді­яльності яких відкладалися різні документи, насамперед записи постанов жупних зборів. 1733 року угорська влада ухвалила рішення про спорудження адміністративних будинків для жуп з обов'язковим приміщенням для комітатських архівів, де зберігалися протоколи зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем й упорядником документів у комітатських архі­вах був старший нотар, який завідував і комітатською печаткою. Матеріали комітатських архівів використовували не лише для наведення довідок, а й у наукових цілях. Відомо, що документами Угочанської жупи користувалися у XVIII ст. закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай.

Територіальні зміни жуп негативно позначилися на долі архівів: під час переміщень документи розпорошувалися, пошкоджу­валися, частково втрачалися. Відомими є архіви привілейованих міст Закарпаття у XVIII ст. – Берегова, Мукачева, Ужгорода, а також при­ватні графські архіви, архіви Мукачівської дієцезії (єпархії) та Мукачівського чернечого монастиря отців Василіан (останній зберігав документи про монастирські володіння, декрети про дарування монастиреві сіл).

Важливим етапом у розвитку архівної справи було заснування історичного архіву у Львові. Перші відомості про його формування за часів панування на західноукраїнських землях австро-угорської монархії сягають кінця XVIII ст., коли за розпорядженням крайового трибуналу 1783 року австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст Галичини актові книги ліквідованих гродських і земських судів. Для розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. З 1784 року акти почали надходити до Львова. Архів отримав назву “Цісарсько-королівська установа давніх галицьких гродських і земських актів та корроборації документів”. Неофіційно його називали Бернардинським, за місцем перебування. Крім гродських і земських актів Гали­чини (включно з Краківським і Сандомирським воєводствами), сюди потрапляли книги підкоморських, каптурових (періоду міжкоролів'я), скарбових судів, Коронного трибуналу. Різноманітність зосереджених в архіві документів, брак будь-якого довідкового апарату до них змусили місцеві влади кількаразово звер­татися до імператора з проханням про впорядкування архіву.

За розпорядженням уряду 1787 року 150 писарям було доручено нумерувати документи, складати до них алфавітні покажчики (індекси) і відновлювати пошкоджені документи. 1828 року в історичному архіві Львова зберігалося 15 323 томи книг, фасцикул та індексів. Архів видавав і засвідчував архівні довідки про шляхетське походження на підставі документів, що відклалися у фонді Станового комітету у Львові.

Першої реорганізації архів зазнав 1808 року, коли його формаль­но ліквідували як окрему установу й підпорядкували Шляхет­ському судові. 1877 року архів перейшов у відання Крайового комітету і знову став самостійною установою під назвою Кра­йовий архів гродських і земських актів у Львові. У 1860-х роках граф О. Стадницький заповів значні кошти на видання найдав­ніших документів архіву. Перший том фундаментального видання “Akta grodzkie i ziemski z czasow Rzeczypospolite Polskiej z archiwum t. zw. Bernardynskiego we Lwowie” (AGZ) підготували до друку львівські історики О. Петруський і засновник львів­ської історичної школи К. Ліске. Загалом протягом 1868-1935 років побачили світ 25 томів видання. З 1880 року в архіві працював видатний історик О. Бальцер, який з 1891 по 1933 рік був директором архіву, названого 1919 року Земським. О. Бальцер вивчав історію гродських і земських судів і склав індекси до ХІ-ХV томів AGZ, організував в архіві спеціалізовану біб­ліотеку. Під його керівництвом було завершено описування галицьких, сяноцьких і перемиських гродських і земських актів.

Розвиток історичних знань і стан архівної справи у першій половині XIX ст. висунув не­відкладні завдання: врятувати архівні документи, сконцентрувати найцінніші архівні фонди та створити історичні архі­ви. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві пов'я­зане з діяльністю Київської археографічної комісії (тимчасової комісії для розгляду давніх актів), що діяла з 1843 року при Київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові. Член Київської археографічної комісії, ві­домий історик права професор М. Іванишев одним із перших порушив питання про відкриття центральних архівів у Західному та Південно-Західному краї Російської імперії для зосередження в них актових книг. Діячі цієї архівної комісії зуміли оцінити значення актових книг як невичерпного джерела для історичної науки та археогра­фічної практики.

Актові книги зберігалися в неупорядкованих архівах дер­жавних установ, псувалися з часом, нищилися, розпорошува­лися, потрапляли до рук колекціонерів. Були випадки і фаль­шування документів з метою одержання дворянського звання. У 30-40-ті роки XIX ст. працювали комісії для перевірки й описування актових книг (гродських, земських, книг магдебургій і ратуш). Щоб запобігти фальшуванню документів, комісії підраховували і нумерували аркуші, прошнуровували книги, засвідчували печатка­ми і підписами своїх членів. До кожної книги складали опис із пе­реліком кожного документа і позначали, чи визнається він “несомнительным или же подлежащим сомнению й почему именно”.

На початку своєї діяльності Київська археографічна комісія розгорнула широку пошукову діяльність у державних, церковних і приватних архівах. Учасники археографічних експедицій повідомляли про незадо­вільні умови зберігання актових книг і небезпеку, що загрожу­вала їм. Кременецький повітовий стряпчий В. Сивицький у рапорті 1843 року описував стан архіву Кременецького магі­страту, в якому справи були не розібрані, звалені в одну купу, актові книги зберігалися без загального покажчика.

Незадовільний стан архівів у Правобережній Україні першої по­ловини XIX ст. вимагав створення в Києві архівосховища для зберігання актових книг. Ідея створення архіву давніх актових книг знайшла підтримку в місцевої адміністрації. 1852 року було видано закон про заснування Центрального ар­хіву в Києві і про передання до нього актових книг. На цих засадах створювалися архіви у Вільно та Вітебську. До централь­них архівів західних губерній повинні були передаватися актові книги до 1799 року включно. Центральний архів давніх актів у Києві підпорядковувався Міністерству народної освіти. Штат архіву скла­дався із завідувача, двох помічників і архівного служителя. В ар­хіві видавалися завірені витяги з актових книг, складалися каталоги й описи.

До архіву було завезено 5 883 актові книги і 454 979 окремих документів, що стали основою для археографічного опрацювання і видання унікальної серії – “Архив Юго-Западной России”. З Центральним архівом давніх актів у Києві тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України: В. Антоновича, О. Левицького, І. Каманіна, М. Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського.

Центром зосередження документів адміні­стративно-господарських, судових і фінансо­вих установ Лівобережної і Слобідської Украї­ни ХVІІ-ХІХ ст. став Харківський історичний архів. Його створення безпосередньо пов'язане з діяльністю Харківського історико-філологічного товариства, метою якого було сприяння розвитку та поширенню історичних і філологічних знань. Для цього Товариство опікувалося придбанням археологічних предметів і рукописів. У процесі діяльності Харківського історико-філологічного товариства виникла необхідність організувати архів для зберігання зібраних документів. Ним став створений 1880 року при Харківському університеті Історичний архів. Очолював його завідувач, завданням якого було зберіган­ня документів, складання і видання описів та систематичних по­кажчиків. Він засвідчував і офіційні довідки, які видавав архів. При архіві була й посада архіваріуса, якого обирали за рекомендацією завідувача.

З ініціативи Харківського історико-філологічного товариства 1880 року з Чернігова до Харкова перевезли архів Малоросійської колегії, архівні документи якої впоряд­кували й описали архіваріуси та архівісти-аматори під керівницт­вом Д. Багалія. Документи архіву почали залучатися до науко­вого обігу.

Отже, першим комплексом документів Харківського історич­ного архіву стали документи Старої Гетьманщини. Другим важ­ливим документальним комплексом документів був відділ Харківсько-Слобідський, що поповнювався матеріалами Слобожанщини. До архіву було пе­редано справи ліквідованих установ: Харківської полкової кан­целярії – з 1703 року, гусарських полків – з 1765 року; Слобідсько-Української губернської канцелярії – з 1765 року, намісницького правління, 20 “столбцов чугуевской переписки” XVII ст. та ін. Згодом архів поповнювався старими справами діючих на той час установ: Харківської казенної палати, повітових поліцейських правлінь. Комплектувався Харківський історичний архів і документа­ми особового походження. 1890 року при архіві виник третій важливий комплекс документальних джерел – відділ рукописів місцевих діячів, де зосереджувалися фамільні папери, рукописи, листування, твори науковців і літераторів.

Історичні архіви Києва та Харкова відіграли важливу роль у збереженні багатої архівної спадщини, формуванні джерельної бази історії України.

Важливе місце у створенні наукових архівів і документальних колекцій на­лежить науково-історичним товарист­вам. Збиранням писемних пам'яток плідно займалися Харківське історико-філологічне товариство, Одеське товариство історії і старожитностей, Церковно-історичне й археоло­гічне товариство при Київській духовній академії, Волинське та Подільське церковно-археологічні товариства, Історичне то­вариство Нестора-літописця, Київське товариство старожит­ностей і мистецтва, Київський відділ імператорського Російсько­го воєнно-історичного товариства та ін.

Науково-історичні товариства значну увагу приділяли фор­муванню власних документальних колекцій і наукових архівів. Документальні зібрання входили до складу або бібліотеки то­вариства (Одеське товариство історії і старожитностей, Істо­ричне товариство Нестора-літописця), або рукописного відділу музею (“давньосховища”), створеного товариством (церковно-історичні і археологічні товариства, Київське товариство старожитностей і мистецтва), чи становили власне науковий архів (Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства).

Умови, а звідси шляхи і методи формування документальних колекцій (архівів) наукових товариств, відрізнялися від поширених в офіційних організаціях – археографічних та губернських архівних комісіях, що мали “предписания” “допускать немедленно й без препятствия” до відомчих архівів. Лише допомога місцевої влади, наприклад, сприяння головного начальни­ка Новоросійського краю Одеському товариству історії і старожитностей, дозволила певною мірою розгорнути пошукову ді­яльність.

Документальні колекції науково-історичних товариств поповнювалися матеріалами відомчих архівів. Так, Одеське товариство історії і старожитностей отримало у своє розпорядження справи з Катеринославського, Таврійського і Херсонського губернських правлінь Катеринославської казенної палати, серед яких – акти Катеринославського намісництва і Новоросійської губернії. Церковно-археологічне товариство при Київській духовній академії придбало документи з архівів канцелярії гене­рал-губернатора, Київської казенної палати Полтавської та Київської консисторій, митрополичих архівів.

Матеріали з церковних і монастирських архівів надходили, як правило, до наукових товариств від настоятелів монастирів, церковних священнослужителів. Основним джерелом попов­нення колекцій історичних товариств були пожертви їх дій­сних членів, членів-кореспондентів та колекціонерів. Значна кількість цінних історичних документів до церковно-археологіч­них товариств надходила від вихованців духовних академій і семінарій, священиків. Серед дарувальників документів були відомі вчені М. Мурзакевич, І. Каманін, К. Болсуновський, В. Ляскоронський, Ю. Сіцинський. Документальні комплекси, зібрані науковими товариствами, були різноманітні за змістом, охоплю­вали матеріали із загальної історії, історії України та Росії, церковної і воєн­ної історії, історії права, філософії та літературні пам'ятки.

Основу кожної колекції становлять документи, що відповідали тематиці досліджень (профілю) товариства. У колекціях цер­ковно-археологічних товариств відклалися документальні дже­рела з історії церкви, церковної ієрархії, духовних закладів, опи­си монастирів. Документальне зібрання Історичного товариства Нестора-літописця, у центрі досліджень якого була історія Ук­раїни доби Київської Русі і новітнього часу, складали рукописи, документи XVIII ст., історико-юридичні пам'ятки. В архіві Ки­ївського відділу Російського воєнно-історичного товариства зберігалися до­кументи з історії воєн і воєнного мистецтва, військових частин.

Однак тематика документів згаданих колекцій не обмежувалася науковими інтересами того чи іншого товариства. Зокрема, в архіві Київського відділу Російського воєнно-історичного товариства зібрані документи з церковної історії. Об'єктом особливої уваги членів цього товариства був архів князів Вишневецьких, що потрапив до Києва. Рукописна колекція Церковно-археологіч­ного товариства при Київській духовній академії поповнилася грамотами і патентами на військові чини, гетьманськими уні­версалами на земельні володіння, відписками чугуївських воє­вод XVII ст. В архівах наукових товариств були документи фамільних архівів і приватних наукових зібрань.

Найпліднішою була архівна діяльність Київського відділу імператорського Російського воєнно-історичного товариства. Його архівна комісія на чолі з професором В. Іконниковим зби­рала воєнно-історичні матеріали в архівах військових та інших відомств, у родинних архівах Волинської і Полтавської губерній. Відділ мав масштабну і перспективну програми створення Військово-центрального архіву Київського військового округу. Про­граму влаштування Військово-центрального архіву в Києві розробив І. Каманін у праці “Об устройстве военно-центральных архивов”. Створення такого архівосховища відділ вважав реаль­ною справою.

Огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових товариств публікувалися в історичній періодиці, ви­ходили окремими виданнями.

Колекціонування писемних пам'яток приватними особами, що зародилося в давнину, стало поширеним явищем в Україні у XVIII ст. Наприклад, є свідчення про збирача доку­ментальних джерел, історіофіла А.Чепу, який служив у канцелярії П. Рум'янцева-Задунайського і захоплювався збиранням руко­писів з історії Малої Русі.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим, з наукового погляду, був архів історика О. Лаза­ревського, що містив матеріали XVII-XVIII ст. про Чернігівську та Полтавську губернії. Остання велика праця О. Лазаревського “Описание Старой Малороссии. Стародубовский полк” майже повністю написана за документами його власного наукового архіву.

Українські акти і грамоти XVI-XVIII ст. зберігались у колек­ції відомого історика України М. Маркевича. Історико-юридичні матеріали стосовно українських земель та цехові книги (особливо київських цехів) були широко представлені в документальній збірці професора О. Кістяківського.

Цінна колекція П. Дорошенка у Глухові мала у своєму складі сімей­ний архів та зібрання різних документів з історії України і вклю­чала документи роду Дорошенків з кінця XVII ст.: жалувані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти, акти поділу майна. Найважливішим, з наукового погляду, за визначенням колекціонера, був відділ vаrіа, що містив близько 50 оригінальних універсалів українських гетьманів, починаючи з Б. Хмельницького і до К. Розумовського, автографи М. Гоголя, М. Максимовича, Маркевичів, збірки оригінальних документів кінця XVII- початку XVIII ст.

Дослідник Новоросійського краю А. Скальковський вивіз із Катеринославського губернського архіву до Одеси значну кількість документів Січового архіву і зберігав їх у своєму особистому архіві.

Діяльність відомого колекціонера М. Судієнка в Київській археографічній комісії допомогла йому сформувати багатий приватний архів. На початку 50-х років XIX ст. М. Судієнко придбав значну частину рукописів з архіву Полетик, зокрема козаць­кі літописи та документи, що склали два томи виданих ним “Материалов”.

Приватний науковий архів відомого воєнного історика, музеєзнавця та колекціонера П. Потоцького складався з фамільного архіву козацько-дворянського роду Потоцьких з Полтавщини, колекції документів з історії України та цінного документального зібрання з воєнної історії.

Загалом характер писемних джерел і тематика приватних зібрань значною мірою зумовлювалися особистими науковими інтересами збирача, його соціальним оточенням і видом занять. І хоча приватне колекціонування мало свої не­гативні моменти (руйнування архівних фондів, що історично скла­лися, розпорошення документів), в цілому воно відіграло позитивну роль, оскільки врятувало від загибелі багато цінних документів, сконцентрувало їх, сприяло залученню до наукового обігу унікальних пам'яток.