Тема 5. Організація архівних документів

1. Структурні рівні організації документів.

2. Організація документів на рівні системи архівних установ. Комплекс документів загальнодержавного та місцевого значення.

3. Організація документів на рівні архіву. Архівний фонд.

4. Фондування архівних документів. Фондоутворювач. Нефондова система організація архівних документів.

5. Організація документів на рівні архівного фонду. Схема систематизації документів.

6. Організація документів на рівні справи. Ознаки систематизації документів в межах одиниці зберігання.

З метою забезпечення інформаційної ці­лісності Національного архівного фонду, підвищення ефектив­ності систем інтелектуального доступу до документів архіви здійснюють організаційно-правову, науково-методичну та техно­логічну роботу для формування ієрархічно пов'язаних документних комплексів на усіх структурних рівнях Національного архівного фонду, для створення мережі архівних установ і визначення профілю архівів. Тобто здійснюється організація документів Національного архівного фонду, що має такі основні структурні рівні:

- міжархівний – розподіл комплексів документів в межах системи архівних установ;

- внутріархівний – формування цілісних документних комплексів в межах окремого архіву;

- внутріфондовий – систематизація документів на рівні фонду;

- рівень сукупності документів – їх систематизація в межах справи (одиниці зберігання, одиниці обліку).

Організація документів Національного архівного фонду на всіх структурних рівнях здійснюється на основі наукової класифікації за такими ознаками:

- приналежність документів до складу документації одного утворювача;

- право власності на документи;

- терміни зберігання документів;

- рівень інформаційної значущості документів (приналежність до комплексів загальнодержавного та місцевого значення, цінність);

- приналежність документів до певних адміністративно-тери­торіальних одиниць (область, округ, район, місто);

- історичні умови, час і місце створення;

- приналежність документів до певних галузей, напрямів і сфер життєдіяльності суспільства;

- види носіїв, способи і технології закріплення інформації;

- рівень доступу до документів.

Організовуючи архівні документи в ме­жах системи архівних установ, враховують передусім їх правовий статус, профіль і повноваження.

Організація документів за правом власності реалізується при зберіганні документів у конкретних архівосховищах або приватних архівах: документи, що належать державі, збе­рігають державні архівні установи, а документи, що перебувають у при­ватній власності, зберігаються в архівах власників.

Організація документів за термінами зберігання виявляє наявність серед них двох основних груп – документів постійного і тимчасового зберігання. Терміни зберігання докумен­тів визначаються чинними нормативно-правовими актами.

На організацію документів міжархівного рівня істотно впливає інформаційна значущість докумен­тів, відповідно до якої їх відносять до комплексів загальнодер­жавного та місцевого значення.

Комплекс документів загальнодержавного значення складають документи, утворені протягом різних історичних періодів:

- в межах сучасної України в діяльності центральних органів державної влади і управління, підприємств, установ і орга­нізацій, що поширювали (поширюють) свою компетенцію на всю або значну частину її території;

- за межами України в діяльності провідних органів україн­ської еміграції, зокрема еміграційних урядів, політичних партій і об'єднань, військових, культурно-освітніх, науко­вих закладів та громадських організацій;

- в межах сучасної України в діяльності місцевих установ, якщо склад і зміст документів переважно відображає іс­торію не лише окремого регіону, а й усієї України, а також коли документи мають практичну цінність і можуть використовуватись у загальнодер­жавному масштабі.

Документальні комплекси загальнодержавного значення зосереджуються у сховищах центральних державних архівів відпо­відного профілю, галузевих державних архівів і архівних підроз­ділів державних наукових установ, державних музеїв і бібліотек.

До комплексу документів місцевого значення належать доку­менти, утворені в діяльності органів державної влади і уп­равління, органів місцевого самоврядування, підприємств, ус­танов і організацій, що діяли і діють на території певної адміністративно-територіальної одиниці (якщо ці документи не віднесено до комплексу документів загальнодержавного значення).

Документальні комплекси місцевого значення зберігаються в державних архівах областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, інших місцевих архівних установах, ­що здійснюють постійне зберігання документів. Документальні комплекси місцевого значення розподіляють­ся між архівними установами, що здійснюють їх зберігання, за територіальним принципом, на підставі приналежності цих ком­плексів до певних адміністративно-територіальних одиниць. При утворенні нових або зміні меж адміністративно-територіальних одиниць документальні комплекси місцевого значення, утворені в процесі діяльності місцевих установ на територіях, включених до складу новоутворених або укруп­нених адміністративно-територіальних одиниць, передають на зберігання до тих архівних установ, що поширюють свої повно­важення і зону комплектування на ці новоутворені або укруп­нені адміністративно-територіальні одиниці.

Віднесення документів до комплексів загальнодержавного або місцевого значення здійснює Державний комітет архівів спільно із зацікавленими архівними та іншими установами.

Істотно впливають на організацію документів на міжархів­ному рівні історичні умови і місце їх створення. За цими ознака­ми виокремлюють три групи:

- документальні комплекси, що утворилися в різні історичні періоди в межах сучасної України в діяльності органів державної вла­ди і місцевого самоврядування, громадських і релігійних організацій, установ і підприємств усіх форм власності та окремих осіб;

- документальні комплекси українського походження, що утворились у різні історичні періоди за межами України в діяльності органів української еміграції, зокрема емігра­ційних урядів Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, українських політичних партій і об'єднань, військових, культурно-освітніх і наукових ус­танов, громадських організацій та окремих осіб, що повер­нені на батьківщину шляхом реституції, як дарування та в інший спосіб;

- документальні комплекси неукраїнського походження, в тому числі й ті, що стосуються історії України, утворені на теренах інших держав і надійшли до українських архівів шляхом дарування, заповіту і стали складовою історико-культурної спадщини українського народу.

Документи першої групи умовно поді­ляються на три підгрупи: 1) документи дорадянського періоду; 2) документи радянського періоду; 3) документи періоду незалежної України.

До групи документів дорадянського періоду належать докумен­тальні комплекси, що утворилися на території України в її су­часних межах, у процесі діяльності юридичних і фізичних осіб у періоди:

- Київської Русі (Х-ХІІ ст.), Галицько-Волинського та інших князівств, що виникли на теренах колиш­ньої Київської Русі (ХІІ-ХІУ ст.), Гетьманщини (XII-XVIII ст.), Запорозької Січі (ХVІ-ХVІІІ ст.), Центральної Ради і Директорії Української Народної Республіки (1917-1920), Української Держави (1918), Західно­української Народної Республіки (1918-1919), Карпатської України (1938-1939);

- входження українських земель до складу інших держав, крім СРСР (кінець XIV – середина 40-х років XX ст.);

- нацистської окупації (1941-1944).

Документи радянського періоду охоплюють документальні комплекси, що утворились у роки перебування України у скла­ді СРСР. Початкову межу періоду визначають для кожного ре­гіону окремо відповідно до поширення радянської влади на його території. Кінцева дата одна для всіх регіонів України – 24 серпня 1991 року.

Серед документів періоду незалежної України – документальні комплекси, що утворилися на території сучасної України після проголошення Акта про Незалежність 24 серпня 1991 року у процесі діяльності органів державної влади й управління всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, цивільних підприємств, установ і організацій усіх форм власності, військо­вих частин і з'єднань, а також окремих осіб.

За категоріями доступу до них документи поділяються на документи з відкритим та обмеженим доступом (документи з таємною, конфіденційною інформацією та документи з особливими умовами доступу). Виокремлені за цією ознакою, документальні комплекси на міжархівному рівні організаційно не розмежовуються.

Організація документів на внутріархівному рівні відбувається за фондовою системою. При цьому основною класифікаційною одиницею є архівний фонд. Деякі групи аудіовізуальних, електронних, науково-технічних документів організовують за нефондовою системою.

Практичне здійснення організації документів за фондовою системою в межах державного архіву називають фондуванням архівних документів, що включає утворення архівних фондів і надання їм назв, визначення або уточнення фондової приналежності документів і хронологічних меж архівних фондів.

Архівні фонди утворюють в архівних установах із документів юридичних і фізичних осіб. Кожна з них у своїй діяльності нако­пичує безпосередньо утворені та зібрані нею документи – доку­ментальний фонд. Таку особу називають утворювачем докумен­тального фонду. За результатами відповідної експертизи, частина документального фонду, що має певну цінність для сус­пільства або практичну цінність для свого власника і підлягає архівному зберіганню, набуває статусу архівного документаль­ного фонду. З частини архівного документного фонду, визнаної в результаті експертизи цінною для суспільства, в архівній установі формують архівний фонд, під яким розуміють накопичену в процесі діяльності однієї або кількох юридичних чи фізичних осіб сукупність документів, об'єднаних за ознакою генетичного, історичного чи логічного зв'язку між документами та їх утворювачами. Неподільність цієї частини документального фонду установи чи особи, що, за ви­сновками експертизи цінності, віднесена до Національного архівного фонду, є основним принципом організації документів на внутріархівному рівні. Дія цьо­го принципу обмежується лише правом власності на документи.

Юридична чи фізична особа, яка є утворювачем архівного документального фонду, цілісна частина якого є архівним фондом, називається фондоутворювачем.

Сукупність документів, утворених у діяльності юридичної особи, становить фонд офіційного походження. Обов'язковою умо­вою створення такого архівного фонду є наявність утворених або зібраних установою документів, що мають наукову, культурну або практичну цінність і висвітлюють діяльність даної установи чи організації. Формальними ознаками самостійності фондоутворювача – юридичної особи є наявність нормативного акта про створення, реєстрацію, компетенцію установи, визначення її функцій та структури, самостійного кошторису і розрахункового рахунку в банку, гербової печатки, штатного розпису, атрибутів власного діловодства.

Ознакою фондоутворювача – фізичної особи є наявність його архівного документального фонду, помітна роль фондоут­ворювача в житті суспільства та міра цінності (повнота, склад і зміст) утворених ним документів. Фізичні особи є фондоутворювачами фондів особового походження. Такі фонди створюють для осіб, життя і діяльність яких набули високого державного, нау­кового чи громадського визнання або, навпаки, мали значний деструктивний вплив на розвиток суспільства; для типових представ­ників своєї соціальної групи, якщо склад документів є досить повним; для громадян, документи яких містять цін­ну для суспільства інформацію.

Фонди особового походження можуть складати не лише до­кументи, пов'язані з життям, суспільною діяльністю, творчістю чи вшануванням пам'яті окремої особи, а й її сім'ї, роду. При цьому йдеться про сімейні та родові фонди як різновид фондів осо­бового походження. Межі сімейних і родових фондів визнача­ються кількістю поколінь, що залишили документи. Фонд сім'ї складають документи не більше трьох поколінь, а фонд роду – не менше чотирьох. Наприклад, у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві зберігаються фонди роду Скоропадських, сім'ї Терещенків, родини Грушевських, особові фонди професорів В. Іконникова, Ю. Кулаковського, В. Довнар-Запольського та ін.

Об’єднані архівні фонди можуть створюватись: з документів, однорідних за функціями та цільовим призначенням, однойменних установ або керівної і підпорядкованих їй установ, що функціонують (функціонували) в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці; органів влади та підпорядкованих їм установ; установ, поєднаних одним об'єктом діяльності; установ, що послідовно змінювали одна одну, якщо функції попередніх повністю або частково передавалися наступним; двох або більше осіб на підставі родинного, творчого, професійного або іншого зв'язку між ними. Наприклад, “Школи фабрично-заводського навчання м. Харкова”, “Спілка письменників України та її Київська організація”, “Луцька повітова команда державної поліції та її постерунки”.

Отже, об'єднаним архівним фондом є сукупність цілісних комплексів кількох архівних фондів, між утворювачами яких простежуються генетичні, історичні або логічно зумовлені зв'язки (однорідність функцій, підлеглість, місцезнаходження, правонаступність тощо). Об'єднані архівні фонди створюють для раціонального розміщення документів в архівах, удосконалення обліку документів, створення компактного і якісного довідкового апарату.

Окремим самостійним комплексом або частиною документального комплексу особи чи установи до державних архівів від їх власників надходять архівні колекції як сукупність окремих документів, що виникли у процесі діяльності різних фондоутворювачів і поєднані за однією або кількома ознаками. На відміну від об'єднаних архівних фондів архівні колекції формують на основі не історичних, а логічних зв'язків: тематичного, авторського, номінального, хронологічного. Переважна більшість колекцій має тематичний характер, наприклад: “Колекція фотокопій доку­ментів про визвольну війну українського народу 1648-1657 років”, “Колекція театральних афіш і програм”, “Колекція українського некрополя” та ін.

На першому етапі фондування новоутвореним архівним фондам надають назви. Так, назва архівного фонду установи складається з офіційної повної та скороченої назви фондоутворювача з усіма його перейменуваннями у хронологічній послідовності, зазначенням підпо­рядкування, місцезнаходження, межових дат функціонування під кожною з назв. Назва особового архівного фонду включає загальновизнане та всі інші, менш відомі найменування особи – метричні і змінені прізвища, імена, по батькові, псевдоніми, криптоніми тощо; визначення сфери творчої, громад­ської, державної і політичної діяльності (професії) особи із зазначенням її приналежності до тієї чи іншої національної культури/культур і дати життя особи. Назва об'єднаного архівного фонду офіційного походження складається із загаль­ної назви фондів, що увійшли до його складу, або з назви керів­ної установи і загальної назви підпорядкованих їй установ. У назві архівної колекції, що надійшла до архіву, зазначаються характер або загальний зміст колекції, назва установи – фондоутворювача і дати часу формування колекції або прізви­ще, ім'я та по батькові колекціонера і дати його життя.

За рівнем цінності архівні фонди поділяють на три категорії, що визначають ранг фонду залежно від рівня інформативності документів фонду, значущості фондоутворювача, часу створення документів і наявності особливо цінних і унікальних документів.

До першої категорії належать фонди, переважна частина документів яких мають статус особливо цінних і містять інформацію про всі або більшість сторін функціонування держави і діяльності суспільства та його про­відних діячів, крім того, це фонди, у складі яких є унікальні доку­менти.

Другу категорію становлять фонди, документна інфор­мація яких стосується певних галузей або напрямів діяльності держави і суспільства та окремих діячів. Як правило, значна частина документів другої категорії є особливо цінними.

Третя категорія – це фонди, документна інформація яких сто­сується тієї чи іншої теми або питання і доповнює інформацію фондів першої та другої категорій. Кожен державний архів поділяє фонди за цими категоріями відповідно до лише йому притаманних історичних умов, специфіки регіону та фондового складу документів. Категорійність фондів не є ста­лою. Залежно від потреб держави і суспільства в ретроспектив­ній інформації категорія фонду відповідно може бути змінена. Категорійність фондів встановлюють експертно-перевірні комі­сії державних архівів.

Різний порядок організації застосовується для документів з відмінними умовами доступу до них. Документи обмеженого до­ступу, або конфіденційні, та документи, пере­дані їх власниками на умовах дотримання певного обмежен­ня доступу, організуються на загальних засадах; таємні докумен­ти – згідно із спеціальною інструкцією, з віднесенням їх до відповідних архівних фондів або фондових комплексів на загальних для всіх документів засадах.

Важливим етапом організації архівних документів за фондовою системою в межах архіву є визначення фондової приналежності, тобто віднесення архівних документів до архівного фонду відповідної установи або особи. Це передбачає вивчення складу, змісту та діловодного оформлення документального масиву. При визначенні фондової приналежності документів особового походження беруться до уваги зміст документів, звернення в листах, підписи, почерк тощо. При виявленні у складі одного архівного фонду помилково включених до нього документів, що належать до складу інших фондів, такі документи вилучають і приєднують до того фонду, до якого вони належать. Важливим при фондуванні є також визначення хронологічних меж архівного фонду, тобто дат створення і ліквідації фондоутворювача. Для архівного фонду установи хронологічні межі визначають за офіційними датами утворення і ліквідації фондоутворювача; для особового архівного фонду – за датами народження і смерті фондоутворювача; для об'єднаного архівного фонду офіційного походження – за датами утворення фондоутворювача, створеного хронологічно першим і дати ліквідації фондоутворювача, ліквідованого у часі пізніше за всіх фондоутворювачів цього фонду; для об'єднаного архівного фонду особового походження – за датами народження фондоутворювача, який народився раніше за всіх, і дати смерті фондоутворювача, який помер пізніше за всіх фондоутворювачів цього фонду; для архівної колекції, сформованої фізичною особою – за датами народження і смерті фондоутворювача; для архівної колекції, сформованої установою, – за межовими датами періоду формування колекції.

При визначенні хронологічних меж архівного фонду враховують чинники впливу на діяльність фондоутворювачів, визначальними серед яких є: політичний, юридичний, адміністративний.

Політичні чинники виявляються у зміні конституційних основ держави. Наприклад, розпад СРСР, утворення незалежних держав і поява в результаті таких процесів нових фондоутворювачів: комерційних банків, акціонерних товариств, трастів, приватних навчальних закладів, політичних партій, органів державного управління. Зокрема, документи українських міністерств, державних комітетів та інших органів виконавчої влади, створених на базі ліквідованих управлінських структур УРСР, складають нові фонди, навіть за умови визнання їх юридичної правонаступності. Документи державних установ (промислових підприємств, фінансових, судових, охорони здоров'я, наукових, навчальних та ін. установ і організацій), що діяли і продовжують діяти після зміни конституційних основ держави без зміни форми власності, із збереженням своїх функцій, і не були істотно реорганізовані, продовжують раніше прийняті архівні фонди. Документи урядів Української Народної Республіки, Української Держави, Західноукраїнської Народної Республіки, Карпатської Украї­ни, Української РСР з моменту їх утворення і до ліквідації становлять єдині архівні фонди.

До юридичних чинників належать: розширення або обмеження прав фондоутворювача, зміна його форми власності. Так, зміна юридичних прав і масштабів діяльності державних урядових ус­танов і керівних органів громадських організацій відбулась із перетворенням Кримської області на Автономну Ре­спубліку Крим. Нові державні установи – Верховна Рада Криму, Рада Міністрів, міністерства стали новими фондоутворювачами, документи яких склали нові архівні фонди. Однак ці зміни не впливають на хронологічні межі архівних фондів установ і під­приємств, що діють на території Криму.

Адміністративні чинники полягають у зміні адміністративно-територіального поділу, реорганізації або ліквідації фондоутво­рювача. Слід мати на увазі, що на хронологічні межі діяльності фондоутворювачів та межі архівних фондів впливають лише ті адміністративно-територіальні зміни, що призводять до лі­квідації одних установ і заміни їх іншими. Так, під час проведення адміністративно-територіальної реформи в УРСР 1925 року було ліквідовано губернії і повіти, а разом з ними – гу­бернські і повітові ради та їх виконкоми. Ці установи як фондоутворювачі перестали діяти. Натомість було утворено окружні та районні ради і виконкоми з ширшими правами та іншими масштабами діяльності. Вони й стали новими фондоутворювачами, а їх документи увійшли до складу нових архівних фондів.

Якщо установа тимчасово припинила свою діяльність, а потім знову поновила її з тими ж функціями, вона залишається єдиним фондоутворювачем, а її документи утворюють єдиний архівний фонд. Так, 1962 року у зв'язку з укрупненням сільських районів у Київській області з 31 району було ліквідовано 19, а через три роки частину з них знову було поновлено. Отже, документи кожної з поновлених районних рад за 1930-1962 і після 1965 року утворюють єдині фонди. Визначення хронологічних меж фондів особового походження пов'язане передусім із встановленням дат життя та діяльності фондоутворювачів. У більшості особових фондів зустрічаються ширші хронологічні межі фонду, ніж межові дати життя фондоутворювача. Наприклад, відомий архівіст, директор Харківського історичного архіву Є. Іванов жив з 1873 до 1929 року. Але в його особовому фонді зберігаються документи за 1723-1929 роки – це карти Слобідсько-Української та Катеринославської губерній, плани різних міст, сімейні документи. До складу особового фонду, крім особистих документів фондоутворювача, входять документи близьких родичів, якщо вони мають значення для характеристики фондоутворювача або самі є історичною чи іншою цінністю. До складу особового фонду можуть бути віднесені й документи, створені після смерті фондоутворювача: некрологи, посмертні видання його праць, спогади про нього тощо.

У межах архіву поряд з організацією документів за фондовою системою здійснюється організація документів у спеціальних архівах або відділах загальних архівних установ за нефондовою системою. Так організуються аудіовізуальні та електронні документи, що створюються як продукція і є результатом цільової виробничої діяльності кінофотостудій, студій звукозапису, комп'ютерних центрів тощо. За цією системою в основу організації кіновідеодокументів покладаються такі класифікаційні ознаки: жанри кіно (документальне, науково-популярне, навчальне, ігрове тощо), форми організації знятого матеріалу (фільми, спецвипуски, кіножурнали, окремі сюжети); носії інформації (негативи і позитиви, горюча і негорюча плівка, магнітна відеоплівка). Фотодокументи організуються за жанрами фотографії (хронікальне фото, портрети, пейзажі), формами організації знятого матеріалу (окремі фото, фотонариси, фотоальбоми), носіями інформації (негативи і позитиви на склі, фотоплівці, фотопапері). На жанрову приналежність (хронікальний, мемуарний характер, виконання творів літератури і мистецтва, навчальні, науково-освітні програми тощо), форми організації записаного матеріалу (репортажі, хронікальні записи подій, радіопрограми, виступи, спогади, інтерв'ю тощо), місце запису (студійні, позастудійні, трансляційні), системи запису звукової інформації (механічна, фотооптична, магнітна) та носії інформації (граморигінали, грамплатівки, магнітні стрічки, ком­пакт-диски тощо) як ознаки документів спираються при організації фонодокументів. Класифікаційними ознаками для організації електронних доку­ментів є тип комп'ютерного обладнання, програмного забезпе­чення, на основі яких вони були створені; характер змісту та мета використання документної інформації. Технічні документи, як правило, групуються в комплекси за об'єктною, територіальною або тематичною ознакою.

Базовою класифікаційною одиницею організації документів в межах архівного фонду є справа (оди­ниця зберігання, одиниця обліку). Вона може складатися з од­ного, частини одного, кількох документів, що мають самостійне значення. В межах архівного фонду документи організовують відповідно до схеми систематизації документів – переліку одиниць поділу, призначеної для ро­зміщення документів фонду за цим поділом. Одиницями поділу є відділи, розділи, рубрики і т.д. Складання схеми систематизації спирається на знання історії, структури, компетенції, особливостей ді­яльності фондоутворювача, його системи діловодства, а також на охоплення всіх документів архівного фонду. Групування здійснюється за методом дедукції, тобто від загального до конкретного, за однією і тією ж ознакою, причому ознаки гру­пування визначають у кожному конкретному випадку залежно від наукової і практичної мети. Розподіл починають за головною ознакою, властивою для всього фонду, і закінчують за озна­ками, характерними для окремих, найменших груп документів. Процес групування справ фонду здійснюється з урахуван­ням таких ознак:

- структурної, що фіксує приналежність до структурних під­розділів (відділ, цех, факультет), внаслідок діяльності яких вони виникли;

- хронологічної, що вказує на час появи документів (рік, місяць, число);

- галузевої, функціональної, тематичної, що встановлюють галузеву приналежність і функції фондоутворювача і тема­тику документів;

- номінальної, що відображає приналежність до конкретного ви­ду одиниць зберігання чи виду документів;

- авторської – для групування справ за авторською приналеж­ністю (юридична чи фізична особа);

- кореспондентської – для групування справ, що виникли внаслідок листування з певними особами чи установами;

- географічної – для групування справ за окремими адміні­стративно-територіальними одиницями, з якими пов'язані автор, кореспондент чи зміст документа (області, району, міста і села).

Крім того, враховують і такі ознаки, як мова документів, формат, оригінальність, носій.

У кожному конкретному випадку визначають головні та другорядні ознаки. До головних найчастіше належать: структурна і хронологічна, рідше – галузева, географічна, авторська ознаки. Вибір головних ознак зумовлюється особливостями діяльності фондоутворювача, складом і змістом документів, цілями групування. Вид схеми організації фонду визначають відповідно до ознак, за якими здійснюють два перших поділи документів фонду. Схеми бувають: структурно-хронологічні, галузево-хронологічні, функціонально-хронологічні, номінально-хронологічні, географічно-хронологічні і т.ін.

Для фондоутворювачів, що припинили своє існування (функціонування), найчастіше застосовують хронологічно-структурну схему, групуючи документи за роками, а потім за структурними підрозділами. Наприклад:

В межах хронологічно-галузевої схеми справи спочатку групують за роками, а потім за галузями діяльності:

Для класифікації документів колекцій застосовують тематич­но-хронологічну схему:

1. Відбудова промисловості – 1944 р., 1945 р., 1946 р.

2. Відбудова сільського господарства – 1944 р., 1945 р., 1946 р.

3. Відбудова установ освіти – 1944 р., 1945 р., 1946 р.

Під час групування документів за роками справи відносять до того року, якого вони були розпочаті. Винятком є плани і звіти, що належать до того року, на який або за який вони складалися. Якщо це плани чи звіти на кілька років, то плани відносять до першого року, а звіти – до останнього.

Організацію документів архівного фонду розпочинають із ство­рення груп одиниць зберігання, близьких за змістом, авторством, формою чи іншими ознаками. Потім розміщують справи в цих групах і групи у фонді, які систематизують відповідно до струк­тури установ – фондоутворювачів. За відсутності такої структури документи групують за функціональною ознакою.

В орієнтовній схемі класифікації документів особових фондів виокремлюють такі групи: біографічні матеріали; документи служ­бової та громадської діяльності; творчі документи; підготовчі документи, зібрані фондоуторювачем для його робіт; листуван­ня; майново-господарські документи; образотворчі документи; колекції, зібрані фондоутворювачем. У кожному конкретному випадку послідовність розміщення і значення розділів схеми залежать від характеру діяльності фондоутворювача та докумен­тів. У фондах відомих митців найбільшу цінність становлять творчі документи, у фондах державних і громадських діячів – документи про службову і громадську діяльність, меценатів і підприємців – майново-господарські документи.

Вибір схеми систематизації документів сімейних та родових фондів залежить від складу фондоутворювачів, характеру їх ді­яльності, видів та кількості залишених ними документів. Типова схема групування цих фондів може мати такі розділи: документи з історії роду чи сім'ї; спільні для всіх документи (сімейне ли­стування, колекції); особисті документи членів сім'ї (у хроно­логічній послідовності).

Певні особливості має організація документів об'єднаних ар­хівних фондів та колекцій. Найбільшими групами в межах об'єд­наних архівних фондів є архівні фонди. Порядок їх розміщення в межах об'єднаного фонду може бути різним – за значущістю фондоутворювачів, хронологією їх утворення, алфавітом. В архівних колекціях, створених безпосередньо їх власниками, як правило, зберігається порядок організації, обраний утворювачами колекцій.

При нефондовій організації документів кіновідеодокументи організовують за видами (фільм, спецвипуск, кіножурнал; кіно-, відео-, телесюжет певної кольоровості), в межах видів – за назвами, роками виробництва, виробничими номерами, одиницями обліку, кольоровістю, форматом носія, типом відеокасет. Фотодокументи систематизують за видами (негативи, слайди певної кольоровості, позитиви, фотоальбоми). В межах виду негативи систематизують за кольоровістю; негативи додатково систематизують за видом носія (скло, плівка) та його розмірами. Фонодокументи систематизують за видами, в межах видів – за одиницями обліку і комплектами; за установами-виробниками і виробничими номерами.

Технічні документи, як правило, групують у комплекси за об'єктною ознакою – спільністю змісту і приналежністю до об'єкта роботи (проектування споруди, конструювання виробу, розроблення технологій виготовлення виробів або будівництва споруд, дослідження наукової проблеми). Комплекс технічних документів є одиницею обліку Національного архівного фонду. В межах комплексу проектно-кошторисних, конструкторсько-технічних документів включені до його складу документи систематизують за стадіями проекту відповідно до схеми, прийнятої при розробленні проекту і закріпленої у специфікації.

Електронні документи систематизують за видами (магнітні стрічки, лазерні і жорсткі диски, дискети), в межах видів – за типами програмного забезпечення, а потім – за характером документної інформації.

Організація документів на рівні одиниці зберігання, що включає різні архівні документи, відбувається на двох рівнях: документному та аркушному. Для документів з паперовими носіями одиницею зберігання є справа.

Документний рівень організації на рівні справи передбачає фіксування процесу її створення, внутрішню структуру та правильну систематизацію наявних у ній документів.

Систематизацію документів у межах одиниці зберігання здій­снюють за такими ознаками:

- хронологічною – за датами документів;

- предметною (тематичною) – за змістом документів;

- номінальною – за видами документів;

- кореспондентською – за назвами адресатів або адресантів;

- географічною – за історичними регіонами, адміністратив­но-територіальними одиницями, географічними поняття­ми, що містяться у змісті документів, їх авторами і коре­спондентами;

- авторською – за назвами підприємств, установ і організацій, прізвищами та іменами осіб – авторів документів.

Як правило, документи групують (систематизують) не за однією ознакою, а за тими, застосування яких визнано найраціональнішим.

Систематизацію документів закріплюють нумерацією ар­кушів. Аркушний рівень організації одиниць зберігання забез­печує внутрішню організацію кожного з документів.

Таким чином, організація архівних документів має чотири етапи, що тісно пов'язані між собою і доповнюють один одного. Обов'язковою вимогою до всіх етапів організації архів­них документів є дотримання науково-обгрунтованих оз­нак з урахуванням особливостей документів і характеру ді­яльності фондоутворювача.