Тема 6. Центри зосередження писемних матеріалів у Київській Русі та Галицько-Волинській державі

1. Найдавніші писемні матеріали.

2. Центри зосередження писемних матеріалів у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві.

3. Використання архівних документів.

4. Зародження приватних архівів.

Початок архівів і архівної справи в Україні пов’язаний з утвердженням її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникали як результат відносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на власність і привілеї. “Повість минулих літ” згадує русичів, які слу­жили в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Документи, що засвідчували права успадкування та відображали діяльність землевласників, збиралися і зберігалися дружинниками та боярами.

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про різноманітні стосунки київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. “Цей договір учинили ми (руси) і ви оба (цесарі), – зазначається в тексті договору між Грецією і Руссю 912 року, – новим написанням на двох хартіях”. Хрисовули, клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігались у казні київських великих князів. Місцезнаходження князівських архівів разом із коштовностями свідчило про роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

З часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України бе­руть початок церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були найважливішими центрами зосе­редження писемних документів. Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бенефіції – “пожалування” з боку князівської влади та великих фео­далів. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє засну­вання, на право володіння земельними угіддями та привілеї. У монастирських церквах і соборах документи зберігалися в риз­ницях разом із цінними культовими речами і богослужебними книгами. Давні монастирські архіви Київської Русі не зберег­лися переважно через ворожі нашестя, війни та природні катаклізми.

Княжий двір, як орган центрального управління Галицько-Волинської держави ХІІІ-XIV ст., крім своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, збирав і зберігав важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера), коло обов'язків якого не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамо­тах, – він виконував доручення князя, зокрема здійснював „слід­ство” над боярами. У княжому дворі зосереджувалися документи про адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи Галицько-Волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя Володимира Волинського і Бере­стейського Володимира Васильковича засвідчували право успадкування його родичами земель, сіл з митом, стольного міста Володимира (на Волині). Із княжої канцелярії походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і під­твердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, приві­леї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі і церкви, засновані галицько-волинськими кня­зями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отри­мували богослужебні книги. Так, князь Володимир Василькович спорядив монастир Св. Апостолів, церкви та єпископії (перемиську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Хранителями книг і грамот були ризничі (монахи, які працювали в ризниці).

Отже, поява архівів в Україні безпосередньо пов'язана з утвердженням державності на її землях, насамперед у Київській Русі. Розширення державних функцій княжого двору, економіч­не зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівсько­го і церковних архівів, що мали важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр, документи яких захищали їх приватну власність, закріплювали станові привілеї.

Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначилися на розвитку архівної справи, однак закладені архівні традиції були продовжені в литовсько-польську добу української історії.